Завантажити

Недаремно ласує салом Його народ, уподіб­нюється таким чином своєму тотему.
Приручити ціле стадо можливо, одинокого сікача ні. Хоч, під час гону стався трапунок. Арієць перебував зі ста­дом, а збаламучений сікач огинався поблизу, ніяк не міг покрити значену самку. Помалу, недовірливо, він таки підій­шов до великого Арійця, що той зміг докинути до нього зер­но. Сікач охоче смакував кукурудзу, залишився в стаді й на другий день домігся свого. Шість діб затратив на те, щоб призвичаїтися до великого Арійця й у його присутності покрити самку. Безперервно хрокав, носився тудисюди з задертим догори хвостом поміж стада, винюхував кожну сам­ку, щоб не пропустити готову до парування. Хруні вдоволе­но підставляли „бруньку”. Нарешті вибрав потрібну і відсу­нув її вбік. Неподалік од стада самка зупинилася, він кинув­ся до неї, кілька разів помочився, разів зо п’ять, а відтак спробував скочити ззаду на неї, але вона відбігла вперед і парування не відбулося. Потому довго вони головами сто­яли одне до другого, ніжно кусалися за вуха. Він знову ско­чив на неї. Нарешті вона з опущеною головою підняла хвіст і трішки відхилила – незрушно скорилася. Він вовтузився на ній хвилин п’ять, після зскочив на землю і більше не зважав на неї. Сікач покинув стадо до наступного гону.
Перегодом великий Арієць перестав вивчати життя і звички диків. Усамітнився сікачем од загалу. Прибрав собі відповідне псевдо... Загал, зрозуміло, сторониться Сікача, не приймає до себе, за що він одинцем заклав паланку високо в горах і в робітні відтворює на полотні поступ і занепад одного цілого, що непреривно видозмінюється, втрачає фор­му, зміст одначе залишається той самий. Учора лишень викликав з небуття духів, а сьогодні простує до війстя печери, де, можливо, збережено сліди приматів. Атланти також залишили по собі дещицю. Цікаво, чим завершиться нинішня цивілізація? Найдужче непокоїть його. Стадо безумовно виродиться і замість вічно голодних свиней якісь інші істоти моститимуть лігвища в дикому пралісі.
...Ті, що врятувалися, заклали підмурки нової цивілізації. Як добрий спогад про своїх попередників „надінтелектуалів”, які були синами богів (а мо’ й самими богами), в атлан­тів зародилася релігія. Духівники завдяки вірі намагалися під­порядкувати собі громаду. Почали збирати стародавні писання чолжонів і розшифровувати їх. Помалу дещо розгада­ли, що й забезпечувало їхній поступ. Атланти, скажімо, мали неймовірну властивість переносити каміння „поглядом”, зав­дяки зірці на лобі. Дотепер про ті часи нагадують піраміди.
Між собою атланти спілкувалися телепатично. Пово­лі розвинулася в них мовна функція, з’явилося багато мов і вони погано розуміли один одного. Виникло письмо.
Великий Арієць намагається уявити предтечу з добре розвинутою пам’яттю, але слабшим од Його логічним мисленням, який вважав авторитетом лише старших за себе.
Великому Арійцю властива така тенденція, що тепер на очах утрачає в загалі сенс. Діди нині нічого не варті. З ними ніхто не рахується, рідко зважають на похилий вік. Якась криється тут таємниця, що й важко розгадати. Можливо, старі не мають нині ваги за те, що по собі нічого не залишають, хіба захаращене румовище на колись благодатній землі. Світ обернувся на поживу, що невпинно пожирає сама себе. Гряде черговий вибух: анемія поступу! Занепад уже ніхто не в силі зупинити. Смак крові манить упирів, а руда солодка. Спробуй відмовитися від сала, коли українець. А ще, кров і тіло Христа – хто відмовиться взяти причастя, коли „грішний”? Безліч запитань. Іде, тримає їх у голові великий Арієць, не знає, куди те притулити, що не має місця. Найлегше, звісно, спихнути комусь, нехай морочиться. Та великий Арієць покладається лише на себе, не довіряє пле­бсу. Кілька разів ошуканий апологетами свого народу, не заходить з ними ба навіть у теревені, що вже казати про сер­йозні розмови. Ще з часів Рима відомо: народу потрібно хліба й видовищ. Апологети справно печуться над тим, а втнути більше – сил, мабуть, не стачає. Шевченко закликав гострити сокиру –
вигострили, й пішов брат на брата. На­род тут варт лише на погибель. Голодомором і самоїдством карає себе, замість прищепити любов і серце Сковороди. Складно... Потрібно бути добрим і щирим, дружелюбним у загалі. Куди там. Ліпше, нехай у сусіда хата згорить. О! Тоді навтішається. Ще, лукавий і брехливий. Наговорить одне, а вчинить (скоїть) інше. Потому шукає винного збоку. Тоді загал гуртом відмінює клятих воріженьків. Апологети наразі найактивні. Навперейми стараються довести, щоб їхнє було зверху. Той (умовний) реальний ворог лишень шкіриться: „Так вам треба хохли неотесані, що українці”.
В природі не існує ні тих, ні тих. Україна вперше письмово згадується 1187 роком, як помер переяславський князь Володимир Глібович. „За ним же Україна багато потужила”, себто тільки земля переяславська. Ще кілька разів Ук­раїна згадується в „Літописі руському”, проте як закутки міст стольних: Києва, Галича, Володимира. Вперше територіально­політичний термін Україна для всіх

читати