Завантажити

напризволяще, захоплений ін­шими. Тепер усупереч волі його ви одне ціле паланки великого Арійця. Тут ви насправді ті, що є. Беззахисні, підступні і хтиві. Залишайтеся такими повік.
Злива оплесків заполонила доладну залу. Послушниці в барвистих пеньюарах, панчохах і босоніжках на високих під­борах утішалися почутим, як театрали добре поставленою виставою. Перед ними стояв увесь у білому великий Арієць і також плескав... Ущухли почуття. Незабаром у залі залишилася тільки послушка в бузковому серпанку, тихо запитала:
– Пане, я можу йти?
Лише зараз помітив її, замешкався:
– Звичайно... Можливо, ввечері навідаюся до тебе в комірку.
Він повернувся в робітню, став перед незавершеним полотном і, відчув страшенну самотність. Узяв клаптик паперу, змережив його словами:

В образі жінки я малюю минуле й майбутнє.
(Протилежне собі).
Навдивовижу цікава виходить картина.
А потім, коли невдоволено
Я потай таки милуюся зробленим –
Усвідомлюю, що намальоване
Лише ілюзія, бо наразі – я сам у робітні!
Минуле й майбутнє визирають по краях
полотна...

У роздумах просидів до пізнього вечора, спохопився вдоволити хіть. Нова послушниця мало чим відріз­няється від інших, хіба що свіжістю. Те саме пругке тіло, набухле логовисько, принадливі груди, навощені стегна, лоскотне волосся. Прикметно хіба, що кожна віддавалася Йому посвоєму. За що й мав охоту до них. Навшпиньки, мов пардус, прокрався до визначеної комірки і крізь про­чинені двері побачив осоружне: „свіженька” скраєчку ліж­ка навприсядки занурилася губами в логовисько послушниці в блакитному серпанку, яка навстоячки раювала. Спершу, майнула думка, хотів їх покарати, передумав і повернувся в робітню. Не засудив їх, а пригадав, як замолоду потрапив у халепу. Зустрічався з однією багатою пані. Ра­новранці розбудив їх дзвінок над дверима. Сон одразу минув. Душа в п’яти шусть! „Ой, –
накинула на себе халамиду. – Чоловік повернувся”, – бігма в передпокій, а він на балкон. Глядь!.. Отямився. Восьмий поверх... Голийголісінький Адам у глухому куті. В тривозі й година минула. Повернулася любка розпашіла й щаслива, шепче на вухо: „Я приспала його”. Й узяла пажа за сідницю, пригорнула скраєчку ліжка, припала устами до враз оговтілого блазня, кінчиком язика ялозить бутон, упивається нектаром. А Йому непереливки. Мов на пласі... Гляди, стугонить у скронях, прокинеться рогоносець, обом їм хана. Біле і червоне заюшить її підборіддя... Обійшлося миром.


ЗАСТОРОГА МИСЛИВЦЮ
Тіло жінки, мов тятива, таїть у собі невідь…
Необережно випустиш стрілу, а вона влучить
прямісінько в тебе.
Будь обережний із зброєю, коли виходиш налови.
І запам’ятай, що жінка сприяє під час полювання.
Той, хто хоч раз спромігся на здобич, уже
замахнеться на цілу зграю…
Одна жінка варт усього світу.
Не шкодуй для неї набоїв!
І тоді облещиш хижака. Знаю ж бо... Нещодавно
Вовчиця сама віддалася мені.
Тепер дуріємо на радощах.
Ох!.. Приручена звірина безтямна в любощах.

Великого Арійця нарешті покинуло натхнення. За вікном порядкує темна синява ночі. Ви­йшов надвір. Окинув оком паланку, зубці частоколу, вивершену браму, ротонду каплиці, вівтар посеред майдану в доладній залі, продовгастий дах обійстя послушниць, погляд упав на шибку, в комірці якої днями поселилася „свіженька”. Світиться... Чекає, подумав, удає, що чекає на Його. Цікаво, як зараз зустріне...
З ліжка стрибнула рачки, в’ється біля його ніг:
– Зачекалася на вас, паночку. Нагнувся, плеснув її по голій сідниці:
– Хто тут був?
Скрутилася калачиком:
– Я... Вона звеліла вдоволити...
– Ти отримала задоволення?
– Важко сказати... Здається, так.. Вона жагуча, своїми діями викликала в мене оргазм. Я не винна, що ви... ви десь забарилися, змусили мене вдатися до мастурбації. Раніше, коли не було поруч чоловіка, я вдовольняла себе сама. Навіювала любощі. Так сталося й зараз, як увійшла вона. Вона й підбила мене. Казала, то тут послушниці вдовольняють одна одну по кілька разів щодень. Я також не гірша них. Усім кор­тить солодійства. Не виніть мене, паночку. Я виконаю будьяку вашу забаганку, – стала навколішки.
– Вгомонися, – відійшов у куток, сів. – Я з іншого при­воду прийшов. Одягнися і сідай напроти. Погомонимо.
В бузковому серпанку хутко поправила зачіску, потонула в бездонному фотелі, не знає куди подіти ноги, нареш­ті смирно стулила.
– Невже, кажеш, жіноча хіть така ненаситна...
– Як і чоловіча, – прохопилася словом.
– Мені видається, що чоловіки флегматичніші до хіті.
– Паночку, з роками у вас породжуються такі думки. Пригадайте себе замолоду...
Здивувався:
– А ти звідки знаєш?
– О, тут такого наслухаєшся. На те вони й послушниці, що повинні знати про свого пана геть усе. Невже ви думаєте, що тільки вам доступна протилежність, якої по суті немає. Що чоловік, те й жінка – одне єдиного цілого. Лишень допов­нюємо одне другого, що невзабарі або

читати