Завантажити

скажеш? – поцікавився в Сафо.
– Чи варто бавитися в старожитності... – стенула пле­чима.
– Потрібно відновити те, що притлумлене християн­ством. Адже по суті християнство загнало нас у глухий кут, одібрало пам’ять і накинуло шори.
– Даруйте, пане, але релігія нас не стосується. Ми поклоняємося лише вам. Якщо запровадимо будьяку віру в осідку, боюся, може статися непоправне. Жадоба самок не має меж.
– Що маєш на увазі?
– Позбавлять вас першості, й увірують в іншого Бога.
– Рано чи пізно я змушений буду прищепити їм духовність. Адже марудна праця деградує людину.
– Релігія також одноманітна під час відправи. Нехай то літургія чи канон.
– Я вбачаю, що посаг арійським богам якраз буде мірилом, зустріччю віч­навіч з Богом, без посередника. Власне посередник у будьякій релігії найлютіший ворог. Я рад­ше виконуватиму обов’язки хранителя святилища, не виголошуватиму нудних і неправдивих проповідей.
– Сумніваюся, що ваші смирні й добросовісні миряни не підіб’ють вас на злочин. Адже людська натура грішна вже в своєму зародку. Те, що розвивається, порушує первинне. Не вам мені казати про жінку...
– Ось бачиш, Сафо: Мокоша саме те, що вичинилося після Перуна. Маємо вже другий образ, який сміливо можемо поставити в посаду. Візьмемо за прообраз тебе. Найголовніші властивості Мокоші: пряжа, льон, вовна, вода, вимочування (мокрида) пряжі у ночвах, а ще сколена голками і веретенами жінка з розпущеним волоссям, позаяк нечестивці шиють і прядуть не льон тощо, а волосся Тижня. Схопила суть...
– Ой складно... В християнстві простіше: діва Марія, МаріяМагдалина і квит.
– Християнство відгонить жидівськими пархами, хоча багато й повисмикувало з арійських джерел. Скажімо, та сама діва Марія, пригадуєш, змалку займається шитвом, а в домі Йосипа пряде пурпурові завіси, що, мовляв, означає, з її крові зіткане тіло Христове. Павло, точніше рабин Саул, добре продумав і вивів ідеологію християнства – причаща­ються в церкві жидівськими хляками. Зрозуміло, можна в нікого й ніщо не вірити, покладатися тільки на ситий шлу­нок. Але тоді нецікаво їсти, щоб жити.
– Я поділяю ваші думки, – мовби ненароком, злегка ворухнула полою пеньюара навпроти в фотелі, виблискують оголені коліна, неначе промовляють за хазяйку: „Нате, розчахніть мене”.
Великий Арієць узяв її на руки, положив спраглу на канапу, стягнув лише серпанок, панчохи і босоніжки додають їй сліпучості, викрашають її звище лобка принади. Лащить єдвабне кубельце, несквапно ввійшов.
– О, пане! На хвильку замріть, – щільно притислася в обіймах.
– Хоч до завтра, – пестить устами набубнявілі пипки. Розморені, перемовляються.
– Сьомку вже вивірила?..
– Так... Спершу вдавала з себе казна­кого, потому лед­ве відірвала її од вияложеної „бруньки”, смокче, мов ніколи не пробувала. Каже, що я перша жінка, що вдоволила її. Не вірю, хтивість аж випирає з неї. Й звідки таке стерво...
– Вона давно полює за мною, хоче примножити до своїх трофеїв. Удатна полюбовниця, легка приманка для профанів. Якщо приймемо її до свого гурту, доведеться таки піддатися... Раз!..
– Там, де раз, там буде і двічі. Доручіться мені, я винай­ду для неї засіб од заспокоєння хіті.
– Сафо, будьмо однакові для всіх.
– Я вбачаю в її діях підступ. Аби не затіяла проти вас якусь нечесну гру. Сьоо­мка...
– Нащо довго думатигадати, візьми і вивідай з неї, – підвівся.
Сафо, вдоволена, чмокнула підупалого уда, накинула на плечі жовтогарячого серпанка, поправила зачіску пиш­ного ВОЛОССЯ:
– Спробую, – повела бровою з порога.
Сьомка ніяк не призвичаїться сама в комірці: то по кілька разів стовбичить перед свічадо, приміряє на себе лискотночорний серпанок, то з ногами моститься у фотелі, то рачки на ліжку вдає з коханцем любощі...
Сафо тишком увійшла, поставила в куток лійку і карафку вина, нахилилася до Сьомчиних сідниць, язичком лизнула надутий анус.
– Ой, – зойкнула Сьомка, оговталася, підсунула ближче гузицю. Сафо зігнула в жолобок язика, просунула вглиб ануса, тудисюди ворушить. Сьомка мліє, падає ниць, а та своєї: перевертає її на спину, розсуває широко зігнуті коліна, хвостик лійки запускає в порожнину, цідить у розкіш­ницю пахуче вино, потім хлебне звідти херес. Міняються місцями, Сьомка повторює Сафо. Сафо збиває її на манівці повторити ще кілька разів. Сьомка на сьомому небі. Сафо пам’ятає задля чого прийшла...
– Давно знаєш Арійця? – лащить її шию, за вухами, п’яні рум’янці на скронях.
– Ой, любонько, нащо він зараз нам здався... – замру­жена, висолопила кінчик язика. – Незугарний проти тебе...
– Я б його покинула раніше. Тепер нема куди мені подітися. Дорога втрачена.
– Забудь за його. Ти, лише ти, мене цікавиш... А він, – прохопилася словом, – також буде моїм. Усіх, кого хотіла, були моїми. Подумаєш, Арієць велике цабе... Такий, як усі...
– Нащо він тобі здався?
– Вважає себе розумнішим за мене.
– Дурна... Нехай... Адже він чоловік...
– Я змушу Його бути нарівні зі мною.
– То й що

читати