Завантажити

була туга, суцільна. Можна і їхати, коли б тямив.
Ровер був би саме враз, не те що верхи їздити. Лише б навчитися. У селі не можна, бо сміху не обберешся. А ліпота — промчати між хуторами... Голова на ровері!
Іван глянув на сонце: вечір ще далеко. Двір у Лісовських просторий...
Спершу їздив на одній нозі. Поставить на педаль, другою відіпхнеться й підніме. І чом то ровер не падає на своїх двох колесах? Так увійшов у азарт, що й не зважав на болячки, коли разів десять чи більше гримнувся на траву. Ровер підкорявся, холера! Коли сонце почервоніло, Іван навіть повертати навчився і спиратися на ногу, якщо машину завалювало набік. Чудасія!
Іван витер піт і, мало не повискуючи з радості, покотив до села, не зваживши, що баба Мазуриха підхопилась зі свого городу і, лементуючи, кинулася до хати.
Біля сільради не було нікого. Іван поставив велосипеда під стіною, знайшов ганчірку і спробував бодай трохи обдерти іржу. Гасу якби, та де його візьмеш? А передачу можна, олією помазать або й смальцем яким старим, роздобути можна. І оськи в колесах.
Першим підійшов дід Піньо. Не привітався, мовчки розглядав ровера та Іванові клопоти.
— Підриваєш авторитет Радянської влади, значить? — нарешті строго запитав дід.
— Чого б то? — отетерів Іван.
— Бо старину загнуздав, і служить він тобі, Радянській владі тобто.
— Чи у вас, діду, усі дома? Таке змололи...
— Я при своїй пам’яті і понятія маю, що це ровер і призначений він для їзди. Але наш темний народ, — дід Піньо зробив значущу паузу, — народ наш темний, який у темності своїй із Мазурів не вилазив і світу не бачив, каже, що влада, значить, нова із стариною заодно. Баба Мазуриха вже всіх повідомила.
— То нехай просвіщається наш народ темний, — засміявся Іван, — он і вчителька є. У вашій хаті й школа буде.
— Щодо школи я підкоряюся, баламутів учить треба, й мене влада не забуде. Та сьогодні народу нашого ще не просвітиш, і ти б, голово, покинув це діло. — Піньо торкнувся ровера.
Іван із жалем глянув на свою знахідку. Он який свідомий Піньо, однак, мабуть, правду каже: довго тікатимуть од нього, поки звикнуть.
Якраз підійшла й Ірина Андріївна.
— Ой, велосипед! — зраділа вона. — Можна, я проїду? Він справний?
— То старина, дочко, — заметушився Піньо.
— А що це таке старина?
Дід закрив долонею рота і прошепотів.
— Ну, той, чорний…
— Який чорний?
— Чорт, прости господи, що проти ночі згадав! Ірина Андріївна мало не покотилась зі сміху:
— Ось я його осідлаю!
— Та візьміть його собі назовсім, — сказав Іван. — Він нічий, цей ровер.
6.
Коли Іван снідав, прийшов дядько Тихін, чого хлопець не сподівався. За тим ровером та за листами й призабув, що родич бульбу вибирає, а потім Пашучка так нагадала, що ой!.. Що хочеш, те й роби.
— Здорові були, Євдокіє, здоров, синашу, — ледь причинивши двері, загукав дядько Тихін. (І чого б я так радів?)
— Доброго дня, Тихоне, — сказала мати. — Проходь, сідай.
— Якраз я саме вчасно, — вів дядько Тихін. — На саме снідання, значить.
Зайшов збоку, щоб не через стіл, подав руку.
— З побаченням, Іване!
Іван потис дядькову руку мовчки і вказав на ослона. Дядько вже хутко виймав із-за пазухи пляшку.
— Обмиємо твою должность, Іване, і поки я тут, не журись, гаразд буде. Ходи, Євдокіє, і дай посудину якусь. Гордись сином, у власті тепер, виходить, і Колотюки чогось варті.
— Багато говориш, Тихоне, — осудливо озвалась мати. — Йому та власть потрібна була як кобилі п’ята нога. Мороки тільки набрався.
Однак мати присіла на краєчку, склавши руки в пелені. Горілки ледь пригубила.
— Іване, хай мати, вона баба, а ти чого ж не п’єш і мовчиш? Чи дядькові не радий?
— На службу мені, — буркнув Іван.
— У тебе така служба. — Дядько Тихін випив і пожував окраєць. Очі в нього одразу набрякли, а щоки й ніс почервоніли. — Така служба, що без цього діла — ні-ні. У кожній хаті голову пригощатимуть, а уваженіє до людей треба мати. Усі рівні. Знову ж, розсердять так, що на душі запече. А кинув сто грам, воно й легшає. Пользує. І одну склянку за дядька треба випить, рідний же.
— Не силуй хлопця, Тихоне, — втрутилася мати. — Молодий ще, розіп’ється. Мало вас тут, п’яниць.
— Ні, хай вип’є, бо ображусь. Горілка справна, хлібна.
Іван узяв кружку, для чогось побовтав. Дядько ще налив собі — за компанію.
— І до хліба не торкнусь, якщо не вволиш.
Іван зітхнув.
От дядько так дядько, дядько Тихін... Хороший дядько... І батько, брат його, помер, а від сім’ї їхньої Тихін не відцурався, помагав чим міг: і орав, і жито молов, та й що не попросять, робив, а в самого ж дев’ятеро дітей. Бувало, ще до війни, за Польщі, пасе Іван корову, а дядько з Білорусії повертається, з базару. Зупинить коня, Івана підкличе і завжди гостинця дасть: чи цукерку, чи бублик, а раз цілі штани.
Іван випив і смаку не добрав. Мляво, під піч дивлячись, почав гризти цибулину.
— От і молодця! — плеснув його по плечу дядько Тихін.— Тепер і про

читати