Завантажити

вповноважена якась, — і штурмували поштаря, усе жінки. Поштар був нетутешній, Дордюк із Кортеліс, пошту ж розвозив по кількох селах, раз чи два на тиждень, знали його давно. Він витягнув пачечку листів — усе трикутники та трикутники, й одразу тиша запанувала: що там, чий плач розкрає душу? Іван підвівся за столом. Йому Дордюк простяг кілька газет, листи поклав перед Марією, усе те мовчки. Секретарка бачила, як її благають очима: швидке, швидше.
Вона обережно взяла першого.
— Сліпень Парасі... є?
— Є... розпечатуй...
Марія витягла голубий аркушик, густо списаний олівцем. «Здрастуй, дорога і люб’язна Парасю Явтимівно, а також дітки Іван, Петро, Дуня, Михайло...»
— Слава тобі, боже милосердний, — щиро перехрестилася Параска, — живий...
Глянула винувато на жінок і проказала:
— Бач як: «дорога» і «люб’язна», а бився ж, нечиста сила, мало не щодня, хай Господь його хранить...
— Далі, далі розпечатуй, — нетерпляче зашепотіли інші, — раз живий, потім перечитаєш.
— Давай, Маріє, і мені частину, — обізвався Іван, — швидше буде.
— І мені, — ступила та незнайома дівчина і сама взяла кілька листів, Марія не встигла нічого й відповісти. — Баранчук Євгеня, Ярощук Килина, Пащук Ганна, — вам аж три, — Шуряк Тихін. — Вона одразу переглянула, кому є, і названі одійшли з нею до ослона. То Іван і собі так зробив. Тепер три групки окремо стояли, чулося шелестіння паперу, зітхання, благословення, тихе бубоніння читців.
— Ідіть, бабо, — до Оксені Човпихи обізвався Дордюк, — получіть атестат синів.
Денис Човпило дослужився до офіцера.
Баба взяла гроші, поставила хрестик у поштаревій книжці і, озирнувшись, заховала переказ кудись у своє лахміття та прочитала про себе молитву Богу і совіцькій власті — щоб ніхто не чув і не наврочив.
Був щасливий день сьогодні. Мазурівці воювали й були живими. Та дівчина дочитувала останнього листа, Пащука Василя, усі тепер до неї повернулися.
«...А оце воював під... — тут замальовано де, військова цензура викреслила, — і при кінці бою мене поранило трохи. Вліз осколок у плече, лежу в медсанбаті. Осколок вийняли, невеликий, повернусь, то покажу, якими гостинцями ворог стрічає. Рука ціла, так що не турбуйтеся, ворушиться, болить не дуже. Тижнів через два буду в строю. Дали мені медаль «За відвагу». Тепер у мене вже чотири нагороди і шість подяк Верховного Головнокомандуючого.
Ви писали, що в нас у селі розвелися бандити. Нічого...»
— Далі не треба читати, — перебила Ганна дівчину, — далі дочитаємо якось із дітьми. Взнала, що синок живий, — і добре.
— Будь ласка, тіточко, — дівчина передала листа.
Заговорили голосно, заходилися мало не хором дякувати. Іван все хотів проштовхатися до незнайомки, та його випередили:
— Ви до голови, певне, так ось він, — і показали жінки на нього.
Дівчина вільно почувалася, сказано — міська. Одразу вийняла папери і вклала Івану прямо в руки, поглядаючи, як здалося тому, дещо насмішкувато. Й поки Іван набирав поважного вигляду, щоб почати читати віддрукований на машинці текст та роздивлятися печатки, назвалася:
— Буду вчителькою в Мазурах. Звуть мене Ірина Андріївна Ластовецька. Це мої документи, тут і направлення з району.
Іван сів із несподіванки.
— Так у нас і школи нема!..
— Щось придумаємо, — усміхнулася дівчина. — В інших селах по хатах вчаться. Ви, як голова, потурбуєтесь.
Іван глянув запитально на жінок. Але ті загомоніли про своє:
— Така молоденька, лагідна така, — й розглядали її як на виставці, аж Івану стало незручно. А дівчина не тушувалася:
— Не така й молода, вже двадцять літ, ще до війни педучилище закінчила. А жила в Луцьку.
— Ми й бачимо, що ви — як панночка. У Лісовського такі доньки були...
— Та уже й панночка, — сміялася собі Ірина Андріївна, — я все робити вмію.
— Приживетеся в нас, господинею будете. — І чого б то жінкам радіти? Але то вони ще за листи радіють, тільки чогось додому не поспішають.
— Що ж мені робити? — вирвалося в Івана.
Ірина Андріївна повернулася до нього, посерйознішала.
— Перше, — загнула палець, — мені треба влаштуватися на квартиру. Друге, — ще один пальчик акуратно склався, — домовитися з хатою, де заняття будуть, третє — переписати дітей для першого — четвертого класу. І старших також — вони мають ходити в Самари, я ж не впораюсь одна з усіма.
— І де ж то вам хату знайти? — Іван потяг руку до потилиці.
— Це важко у вас?
— Та ні. Але ж... ви вчителька, а в нас, перебачайте, брудно, по-сільському, і ці, — Іван провів нігтем по столу, — є... Та й їжа...
Гостя засміялася знов.
— А я не боюсь. Руки маю — лад наведу.
І жінки схвально загомоніли.
Куди ж повести Ірину Андріївну? Ясно, до когось з оцих жінок. Це свої люди. Дордюк тим часом уніс речі вчительки: чемодан та великий пакунок, обв’язаний мотузочками. І чекав: а раптом доведеться назад везти? Мабуть, так його зрозуміла Ірина Андріївна.
— Велике спасибі вам, що довезли, — сказала вона, — перекажете, що

читати