Завантажити

покажу, як усе це діє.
Не треба, я знаю...
Поверталися в райцентр пізно. Минули вже Піски, Рибицю, їхали лісом і все ще мовчали. Не виникло й розмови, що краще переночувати десь. Колеса шурхотіли в темряві по піску, поскрипували на вибоях.
— Якось це негаразд, — сказав Процюк. — Майже зсилували хлопця.
— Якби ніякого поняття не мав, відмовився б. А що ви інше запропонуєте?
— Шкода хлопця.
— Усіх шкода. Тільки себе — ні.
— Молодий ви, Володю...
Артамонов не встиг відповісти: ззаду запізніло затріщали кущі.
— Агей, стій! Хто їде?
— Спиш на посту, холера! — загорлав Артамонов перше, що прийшло в голову, аби голосом приглушити ляскіт кулемета.
— Хлопці, Жук, чи що? — невпевнено прогув невідомий.
— Він! — гукнув Артамонов, завалюючись на воза. І штовхнув Дениса: жени! І як свиснув батіг і воза сіпнуло, вдарив довгою чергою в темряву.
2.
Іван тим часом був на вечорницях.
Вибирався туди довго, хоч і вдягачка, і взувачка були, лише перешиту з німецької шинелі кацавейку накинув на плечі, так і сидів у себе в хаті на лаві, бо мати все ще плакала. Уже вона не кляла його й зла не бажала, як спершу під гарячу руку, а жалібно питала, що ж то з ними буде тепер, жаліла його, брата й трохи себе, і це було гірше. То відгризався чи мовчав, а зараз стало шкода матері й самому хотілося плакати.
— На війну б усе одно забрали, — сказав так, аби мати повірила, що вибрав краще.
— На війні не один будеш, а тут... Чим ти думав, Господи...
— Та який із мене голова? Я ж не насправжки. Так, аби хто був. Печатку там поставити, написати що...
— Ой хлопче-хлопче, сину-сину, всунув голову в ярмо, тягти доведеться... М’яко тобі постелили більшовики, а спати твердо буде.
— Що з мене взяти можна, як я нічого не розумію? Хіба ж їм не ясно? Поведеться погано — візьму та й покину.
— Привів Господь у лиху годину на світі жити, кому ти став поперек дороги...
— Та досить вам. — Іван підвівся, бо на вулиці вже добре посутеніло. — Спіть собі. Знаю, що роблю. Не маленький.
Іван вийшов і навмисне грюкнув дверима, щоб відчувалась у господі хазяйська рука. Жарко йому було, але надворі швидко остиг. Ішов стежкою і думав, які ще докази треба навести матері, щоб заспокоїлася. А ніяких більше й не мав, то й махнув рукою і забув розмову, попереду чекало його цікавіше.
На вечорниці збиралися на вигоні, біля хати діда Піня, яка, до речі, була й до сільради найближче. Поки тепло, товклися на моріжку, а з холодами перебиралися і в саму хату: дід жив тільки з бабою, й обоє випити любили, то за скромне вгощення пускали молодь.
Здалеку Іван почув перестук і передзвін решіток-бубнів — а гармоніста в Мазурах не було. Один Василь Пашук умів, та воював хлопець із самого сорок першого, недавно прислав листа, живий. Гармошку з собою взяв, прописав, що вивчив пісень багато і як доб’ють фашистського звіра в його власному лігві, то дасть жару на вечорницях. А поки танцювали під решітки та частівки.
Іван уявив, як би то було, якби він оце зараз підійшов та різонув начальницьким голосом: а це що за тарарам? Припиніть! От сміху наробив би! Це ж і справді — він зараз найбільший начальник у селі, голова сільради. І, справді, голова. Його кинуло в жар, аж притишив ходу. Вчора так просто було, Іван та й Іван, хоч за віком і старший усіх хлопців, хоч і верховода, а зараз щось не так... Зринула думка й зовсім не йти, але то вже ставало як відступ, мов підрізало шлях від звичного життя. І голова не голова, й Іван не Іван. Ще ж і Прузина там жде, вчора домовилися.
Ніколи не було такого неприємного відчуття. А решітки відзивалися все голосніше, тільки частівок щось не чути. Треба підійти, як завжди: підкрастися, обняти одразу гурт дівчат та й гаркнути: «Вечір добрий!» Вереск, сміх, і все в порядку. Поручкатися з хлопцями, міцно б’ючи в долоні. І, вирішивши так, звернув зі стежки, щоб заскочити з тилу, однак сталось, не як гадалось. Івана помітила малеча, що тут же, під стіжком, смалила цигарки навзатяжку, і зашепотіла, а на той шепіт повернулися й старші, що поспиналися на дрюччя загорожі. Йван за три кроки був, його побачили. Хотів був привітатися, як завжди, але від того, що задумане розладналося, прохрипів лише щось схоже на „добрий вечір».
— О, пану солтису наше шанування!
— Гураймо солтиса, хай могорич ставить!
Але ніхто гурать не кинувся. Іван тиснув руки хлопцям і дівчатам і ловив себе на думці, що робить це не так, як і постійно: без сплесків, без жартів, без бажання притиснути котрусь лівою до себе. І відповідають йому насторожено.
— Гордиться вже солтис!
— Ще б! Високо піднісся.
— Високо, аж до...

І не доказав Вовчик куди, але одразу впала мовчанка, й Іван відчув себе в порожнечі.
— Аж куди, Вовчику? — спитав із напругою Іван. — Доказуй.
Намагався бути геть спокійним.
— Високо, кажу... Начальник же...
— То ж бо. І ти б був, якби змусили. Тільки ти ростом не вийшов, — не втримався Іван, щоб не вколоти.
— Та я-то підросту...

читати