Завантажити

добралася до місця і влаштувалася. До побачення, не забувайте листи привозити.
— Щасливо, — сказав Дордюк і повернувся до дверей. — У Млинах, перебачайте, вчительку... того, зґвалтували. Теж молода. — І вийшов, скрушно хитнувши головою.
— Треба ото каркать, — розсердилася Пашучка, — у тих Млинах одвіку негаразд. Ви не бійтеся.
— Мені байдуже, — махнула рукою Ірина Андріївна, — я не забобонна. У страху очі великі. А дітей треба вчити.
Справді, Іван не помітив, щоб якось відбилося на обличчі вчительки Дордюкове повідомлення, хоча йому самому негаразд стало.
— Чого ти думаєш, Іване? — заговорила знову Василева мати. — Хай іде до Сахарчуків, до Марини. Дітей у неї небагато, і там завжди вчителі стояли. Як, Дохтурко? — так прозивали Марину в селі.
— Хай іде, як забажає, не об’їсть, — погодилась одразу Марина.
— От уже одне питання й відпало, — зраділа Ірина Андріївна, — спасибі, тітонько. Скільки скажете, стільки й платитиму.
— То пішли, баби, — заспішили жінки. Дохтурка одразу ж захопила вчительчин чемодан.
— Та й важкий...
— Книжки там. Не турбуйтеся, тітонько. Мені б допомогли, — вона глянула на Івана, — я ще тут трішки затримаюся.
— Нічого. Звикла. Голова потім покаже, де живу.
— Я теж піду, Іване, — підвелася Марія, — і, якщо можна, дома побуду сьогодні.
— Іди-йди, — поспіхом відповів Іван. — Ой, забув, сідайте. — І показав учительці на Маріїн стілець.
— Дякую. Ви дуже люб’язний.
Вийшло, що сидять одне навпроти одного, — Ірина Андріївна впритул, без тіні скромності розглядає його. Жвава дівка, бідова. Можна коліном дотягнуться під столом до її колін. Від такої думки Іван почервонів, розсердився: чого вона більше нічого не питає?
— Значить, це... — відкашлявся він. — Школа в нас до війни була в панському будинку. Але там зараз ні вікон, ні дверей. І парти розтягли, мабуть. Я сьогодні піду подивлюсь. Може, що знайду, знадобиться. А поки в хаті діда Піня будете вчить. Він удвох із бабою живе, хата в них велика. Він згодиться.
— Бачите, а ви так дуже турбувалися, Іване...
— Що «Іване»?
— По батькові як? — Така в неї усмішка чарівна й очі світяться.
— А, Іван Романович я, та звіть просто — Іван.
— Чому ж, ви — голова сільради.
Іван набрав серйозного вигляду. І признався: лише з учорашнього дня голова.
— Виходить, разом починаємо, у добру путь, як кажуть.
— Ну.
Чого вона так на руки його дивиться? О, старина, земля під пазурами, дорився бульби клятої! Іван поволі звів пальці в кулак і хотів геть прибрати руки зі столу, але вони ховали ще одне: на клаптеві старої газети він підпис свій виробляв. Цього теж було соромно.
— От преса прийшла свіжа, — сказав Іван чужим голосом, — не встиг людям почитати. Та нічого, під вечір прийдуть, щоб листи відписав, почитаю.
— Можна, і я прийду?
— А не забоїтесь?
— Ні. Думаю, ви мене обороните, правда? — пожартувала Ірина Андріївна і необразливо, з повагою, додала: — Ви ж не боїтеся. Ви сильний, он які кулаки маєте.
— Е, вже. От хлопці з війни прийдуть — у них побачите. Силачі!
— Не прибіднюйтесь, Іване Романовичу. Ви й духом сильні. Сільраду очолили, а це зараз не легше, ніж на фронті.
— Та якось воно буде, — засовався голова. — Ви стріляти вмієте?
— Не вмію і вміть не хочу. Я дітей буду вчити. А ви мені допомагатимете, правда?
— Чим зможу... А ви від нас не поїдете?
— Ні. Мене ж сюди прислали. Обов’язок.
— Скучно буде. Музики ніякої не привезли?
— Я не подумала. У мене є гітара вдома, напишу, хай пришлють.
— Якби гармошка...
— Не вмію на гармошці. На гітарі залюбки пограю вам.
— У нас тільки й веселощів, що вечорниці.
5.
— Вітелю, Вітелю, стій, Вітелю, щоб ти скис!
Кінь не ловився. Застигне, дивиться, поки Іван гукає, а стане хлопець наближатися — заірже й відскочить далі. Нікому не давався кінь після Штика. І жінки пробували ловити, й дід Піньо, навіть дітлахи Штикові гукали — не йде. Вирішили, що кров погана застоялася, треба перечекати, а шкода буде, коли пропаде Вітель: ні підвезти, ні виорати чим. Побалакували послати когось у Хабарище, де жив чоловік, що виганяв порчу з худоби.
Іван врешті махнув рукою на Вітеля, вирішивши, що пішки піде до маєтку Лісовських. Обіцяв, то й нема чого відтягувати. І день такий погожий видався, що не хотілося вірити в страхи.
Він щойно відвів Ірину Андріїну до Марини. Ніс вузла з речами, намагався культурним бути, не мовчати, тільки де там: тиша стояла навкруги, дерева золотилися на розкиданих довкола хуторах, за що тут зачепишся? Рівнина, луки й ліс удалині. Тож тільки відповідав на запитання вчительки, а від себе додав, що коли вже їй конче забажалося по гриби сходити, то хай до якогось гурту пристане, щоб не одна. Мало хто в лісі бродить, і заблукати ж, однак, не важко.
У Марини довелося випити сто грамів могоричу за новосілля, не відкрутився: звичай є звичай. Ірина Андріївна приклад показала. Легко так перекинула в себе дещицю самогону й не поморщилась, аж хазяйка

читати