Завантажити

Отак!
— Дурні ви, їй-Богу, — крикнув, не стримуючи люті, — ще спасибі скажіть, що я погодився, а то б із вас кого призначили, лопухів нещасних!
— Отож сиди й думай, як такий розумний.
Іван думати довго не став. Він тільки пожалкував, що до армії ще довго, а кляте головування вже в печінках сидить. Тоді виліз на горище, розсунув гнилу стріху, стрибнув униз і побіг додому. І нарешті згадав, що в нього наган за пазухою — хотів перед Прузиною похвастати. Стрельнув би раз — розбіглися б, як руді миші. Ну, а Прузина, трясця її мамі, теж подруга...
3.
Другого дня Іван зранку пішов до сільради — служба є служба. Марія вже сиділа за голим столом і дивилася на свої руки. Підняла тільки голову ледь, щоб привітатись. І в неї діла ніякого не було. Платня і мені йде від сьогодні, подумав Іван. Віднині вони мали ділити з Марією оцей стіл. Не спішив сісти, ходив із кутка в куток, а секретарка дивилася на нього, мов чекала вказівок.
— От що... — мовив нарешті Іван. — У селі нічого не трапилося, спокійно? — поцікавився.
— Аж наче нічого,— здвигнула плечима Марія, — говорили б.
— Так, добре, — мовив Іван і наче з жалем, що ніч спокійно пройшла і роботи не випадало. — Ти чим займаєшся?
— Сиджу ось. Папери, які були, я вчора Процюком передала. Кажи, що треба.
— Якби я знав.. І ніхто з мазурівців не приходив?
— Ні. Бульбу копають, дрова заготовляють... Покійний голова план на бульбу усім довів. Ось список.
— Дай гляну.
Швидко переглянув рудий аркуш, певно, вирізаний із паперового мішка, пописаний хімічним олівцем. Прізвища в колонку, а навпроти — кому скільки здавати. Цифри не однакові були: кому більше, кому менше. Іван знайшов себе: «Колотюк І. Р. — 13 пуд.»
— А чого по-різному всім?
— Так голова покійний складав: у кого город більший — тому більше, а де дітей багато, сім’ям фронтовиків — менше.
— А-а... правильно.
І поклав листок на стіл, не знаючи, що з ним робити, секретарка випередила його наступне запитання.
— Казав Процюк, що за тиждень приїдуть машини солдатські і заберуть бульбу по цьому списку. Та наказував, щоб мовчали про це.
— Чому?
— Щоб ті, з лісу, не випередили..
А йому ж такого не говорили, забули, видать.
— Гляди ж, Марусю.
— Мене за язик не тягнуть.
Не придумувалося, що далі робити. Ніхто в Мазурах не вродився, щоб довідку виписати, і жінки не посварилися, щоб піти, взявши свідків, кроками відмірять межі; поставки — діло вирішене, про податок голова пізніше болітиме, як люди спродадуться на базарах у Білорусії й гроші появляться. Залишається й справді оці посірілі плакати розглядати всоте. Іч, як Ленін уважно дивиться.
— Процюк ще нових плакатів дав, може, повісити? — обізвалася Марія.
— Аякже, повісь. Давай-но і я.
— У мене тут клей із вишні є, гарно береться.
— Хоча чекай. Темно в нас тут, як у погребі. У тебе глинки нема?
— Побілити? Є. Накопали недавно. Піду покличу матір, ми з нею швидко.
— От добре. І ті старі плакати ганчіркою протріть. І підлогу можна помить.
— Зроблю, Іване, — заметушилася Марія, рада, що не треба сидьма сидіти, — а то й справді — зайти страшно.
Вона підвелась і, накульгуючи, рушила до дверей.
— Ключа не забудь, бо я замкну, — гукнув услід Іван. — Я піду подивлюсь... по селу. Як бульбу копають..
— Я бачила, й дядько твій Тихін із тіткою копають, — обернулася секретарка.
— Дядько Тихін?
— Еге. Я скоро... — І пішла.
Дядько Тихін — то вже було несподівано. Бо дядько Тихін мався б на фронті бути, коли по закону, але переховувався, коли брали мужиків у солдати, і зараз не показувався на люди, хоч і знали в селі, що десь він поблизу. А це, бач, виліз. Відкрито бульбу копає. І чого б то виперло його? Ой, та хіба ж не ясно: племінник тепер голова сільради, не видасть. Іванові зовсім перехотілося пройтися городами, хоча він і збирався тільки здалеку подивиться.
Люди як люди, з усіма на війну пішли, а такі, як дядько Тихін... під піч. Піймав би Артамонов кого та й призначив головою, хай би покрутився... Додому піду, поки тут білитимуть, порию бульбу трохи, бо ж і нам тринадцять пудів здавати, це мішків чотири добрих.
4.
Сільрада й справді пояснішала. Старе брусся проступало крізь свіжу побілку рудими, де темними, плямами, але було веселіше. Сонце лилося крізь вікно під стелю, і ще волога помита підлога наче пила його. Приємно пахло глинкою і чистотою.
Люди, які приходили, починали з несподіванки оббивати пісок із чобіт і постолів ще за порогом і, ступивши в сільраду, аж роззиралися незвично, ніби ввалилися оце до кабінету високого начальства, а далі не знають, як діяти. Й Іван відчув себе в новому становищі уже й по тому, що мазурівці віталися з ним не як завжди: ловив, що його розглядають крадькома: уважно, запитально, ба навіть шанобливо.
Набилося багато — привезли саме пошту. А разом — молода, не по-сільському зодягнена дівчина скочила з воза жваво і зайшла в сільраду, тільки на неї зараз мало звернули увагу — прикинули, що

читати