Електронна бібліотека/Проза
- LET ME GОOKEAN ELZY
- Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
- де я тебе розлив...Сергій Осока
- "Рейвах" (уривок з роману)Фредерік Верно
- Стільки людей поховано у пустелі...Олег Короташ
- Можеш забрати в мене трохи страху?Сергій Жадан
- Далі стоятимеш там, де завжди і була...Катерина Калитко
- Після снігуОксана Куценко
- Спочатку поет жив в життєпросторі світла...Микола Істин
- Буде час, коли ти...Сергій Жадан
- Буде злива початку світу, і підніметься Рось...Катерина Калитко
- І не вистачить сонця, аби все освітитиСергій Жадан
- отак прокинутися від вибуху...Павло Коробчук
- посеред ночі під час важкого кашлю...Анатолій Дністровий
- з міста, якого немає, не доходять новини...Галина Крук
- Велика годинникова стрілкаСергій Жадан
- Вечірня школаДмитро Лазуткін
- Оповита сном (THE SLEEPER)Едгар По
- Нас не вчили жити в такому, і ми вчимося, як можемо...Катерина Калитко
- Чужими піснями отруєна даль не навіки...Ігор Павлюк
- Візерунки на склі. То від подиху нашого...Мар´яна Савка
- Святи Йордан водою не вогнем...Мар´яна Савка
- Така імла - поміж дощем і снігом...Мар´яна Савка
- Він переїхав в Бучу в середині березня 2021...Максим Кривцов
- Приймаю цю осінь внутрішньовенно...Сергій Кривцов
- Скільки б я не старався виїхав по-сірому...Максим Кривцов
- Падає ліс падає людина падає осінь...Сергій Кривцов
- Зайшов до друга додому...Сергій Кривцов
- Коли запропонують витягти соломинку памʼятіСергій Кривцов
- Змійка дороги вигинається...Сергій Кривцов
- Як же мріється нині про ваші нудні біографії...Максим Кривцов
- Втрати...Сергій Кривцов
- В прифронтовому місті...Сергій Кривцов
— От я тобі печатку й передам. А самого в армію заберуть. Дай-но решітку.
Іван вибив польку, як це тільки він умів робити, проте дівчата не стали танцювати, компанія розладнувалась. Першими піднялися Баранчукові дівки.
— Підемо, — проспівали мало не хором. — Батько рано на бульбу вижене.
Ідіть, ідіть, картоплі порепані, хотілося сказати вголос Івану, женихів тут вам не знайти. Були всі Баранчуки, навіть із різних родин, як на підбір, некрасиві, розповнілі й підстаркуваті.
Та за ними потягли й інші. Позбивалися в групки — по своїх кутках, хуторах. І Вовчик мовчки взяв із рук Івана решітку, буркнув щось схоже на «бувай». Тільки дрібнота десяти-дванадцятилітні — докурювали під стіжком. Чого ще могли ждати ці парубки?
Там, куди Вовчик пішов, застугоніла решітка, і хриплий басок вигаркнув на всю силу юної горлянки сороміцьке:
Як у нашого попа,
У попа Мішолки
.............................
Собі на приколки.
Й Івану здалося, що то його хотіли подрочити, зачепити, і заспокоїв себе тим, що хлопці ще шмаркачі, бур’ян воєнного поліття. Однак і шмат радості мав: Прузина ніби й відійшла з іншими, та явно не спішила, надто уважно дивилася собі під ноги: значить, сподівалася. І нікого з її кутка поряд не було, що й зовсім добре, не треба плентатися ззаду, доки не розбіжаться по хатах.
Він догнав Прузину й обхопив за плечі, притис до себе і, може, перестарався: дівчина запручалась.
— Та пусти-и, люди кругом.
— Немає, усі розійшлися. — Іван невміло тицьнувся до щоки, але промахнувся і поцілував у брову. Вони й раніше вже цілувалися і задоволення в тому не знаходили.
Іван, намацав застібки на Прузининій свитці, одну звично розстебнув і посунув руку до тепла — до грудей. Прузина зігнулася, сіпнувшись, не далась.
— Чого ти брикаєшся? — не зрозумів Іван.
— Геть із стежки зіштовхнув.
— А-а... Ну, йди.
І пропустив її поперед себе. Ненадовго — згодом порівнявся й пішов поруч, спробував м’яко обняти за поперек.
Вона зняла його руку.
Чи не показилися ви всі сьогодні?
— А хіба що?
— Мов собаки нас покусали.
— А тебе кінь по голові не вдарив?
— З якого дива?
— З того, що на голову виліз.
Івана зачепило:
— Комусь же треба буть і головою.
— Хай би прислали.
— Людей нема.
— То тебе знайшли? Ти вже такий…
— Який є. А ти хіба ні?
Відчув, що не те сказав, не так. Прузина вже бачить у ньому голову. І тепер відповідати щось треба, доведеться.
— Був би як усі люди. Поки перемелеться, — зітхнула дівчина.
— О, тоді ти не брикатимешся. Ще б, із начальником гуляти! Так?
— Тю, дурний. А я ще думала, заміж братимеш, —призналася Прузина. — Тепер не піду.
— Я ще б подумав, чи брати.
— І ніхто з мазурівських дівчат за тебе не піде.
— Ой, налякала! Чого б то?
— Який інтерес, як тебе заб’ють? А коли діти ще? Хто потім візьме? Вік вікувати у вдовах?
— Ну, мелеш, як млинок, — роблено засміявся Іван, — і за що мене вбивати? Я ж не дядько Павло, він партійний був. А я просто: приміром, народиш ти дитину — запишу, тітки за город посваряться — помирю, кому що виписать...
Сказано — баба бабою. Поняття ніякого.
— Як і народжу, то не від тебе!
— Це ще побачимо! — гукнув Іван і притис Прузину до стіжка, бо якраз увійшли до її двору.
— Пусти дівку! —пролунало раптом із темряви, і в Івана задерев’яніли ноги. Він роззирнувся і побачив кілька зігнутих постатей, у руках щось тримали. Та близько не підходили. Не хочуть, щоб пізнав. Боком Іван став відступати туди, де поміж нападниками була більша відстань, у глиб двору. Постаті погрозливо ворухнулися, і він здогадався, що парубки, не дорослі. Щуляться, ховають обличчя в коміри.
— Чого б то? — осмілів Іван.
— Зараз покажемо,— загули загробними голосами, змінюючи батьками дані.
— Забув спитатися, — гукнув Іван і рвонув через двір.
Вискочили — й навперейми, над головою просвистів кілочок.
Це вже було легше, звичніше. Іван роззирнувся. Грюкала в двері Прузина, щоб сховатися в хаті. Хотів і собі туди метнутися, але ж поки тітка Варка встане, то пропечатають кіллям по спині, та ще чи й пустять Бурки. І кинувся до хліва. Відчинений, нічого ще було замикати господарям. Кілки загупали по старих дошках дверей.
Іван мацнув у темряві під стінками. Держак якийсь, від вил чи лопати.
— Хто посунеться в хлів, голову проламаю.
— Сиди. Ми підождемо.
— Зав’яжімо його! Хай старий Бурко вранці ребра полічить. Сміху буде на всі Мазури.
Знадвору завовтузилися під дверима.
«І хто ж то? — думав Іван. —Усіх же й знаю, а не пізнав. Отак налякався, комедія яка: голоси змінюють і пики ховають, когось та пізнать треба».
— Що вам до Прузини? — сказав спокійно. — Я ж могорич кутку ставив.
— І забудь. І не ходи, бо ноги переб’ємо.
— Які ж ви й страшні. Куди схочу, туди й ходитиму, вас не питатиму.
— Сказано ж: до мазурівських дівок зась. Із Самарів бери, там їх багато. А своїх під смерть підставлять нема чого.
Останні події
- 17.05.2024|14:06Оголошено короткий список VI Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
- 10.05.2024|18:25ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Сергія Руденка "Анатомія ненависті. путін і Україна"
- 07.05.2024|08:2711-12 травня у Львові відбудеться Coffee, Books & Vintage Festival #4
- 03.05.2024|13:07Видавництво "Комубук" відкрило передзамовлення на новий роман Софії Андрухович "Катананхе"
- 02.05.2024|06:31У Києві відкриється виставка фоторобіт Максима Кривцова
- 30.04.2024|08:08100 найкращих книжок фестивалю «Книжкова країна»
- 27.04.2024|18:07Культовий роман Любка Дереша "Культ" вийшов у ВСЛ
- 26.04.2024|22:21Визначено переможців Всеукраїнського конкурсу "Стежками Каменярами"
- 26.04.2024|22:11Фредерік Верно: "Тільки пишучи картину чи роман, втамовується внутрішній голод"
- 26.04.2024|13:27У Конотопі з’явилася вулиця імені Дмитра Капранова