Завантажити

схвально кивнула. Іван випив повагом — не думали б, що дорвався до дармівщини. Вчителька розщебеталася, і здалось йому через деякий час, що сам про себе менше знає, ніж про Ірину Андріївну — Орину, як перехрестила її Дохтурка. Усе поривалася з ним іти на маєток глянути, ледь умовили — ще находитесь. Бідова, що не кажи. Завдасть йому клопоту своїми забаганками.
Іван швидко йшов обсадженою осиками й тополями дорогою. Тут давно не їздили. Дорога поросла травою, потвердішала, пісок ніби скріпився.
Так от, вона завдасть йому ще клопоту, бо прагне в усяке діло встрянути. І вперта, видать, звикла домагатися свого. І хочеш не хочеш, а берегти її треба. Незручно й лякати, бо ще видасться їй, що й він боїться. Недарма питав про музику: мала б якийсь інструмент, крутилися б біля неї хлопці й дівчата, — і додому проведуть, і ввечері в хаті посидять.
Але ж і гарна до холери! Нема в Мазурах таких дівчат. Як ікона писана. Личко ніжне, ні плямочки, ні рисочки, і так гладенько волосся зачесане назад, у жмут скріплене. Очі весь час посміхаються під непорушними бровами, не розбереш, якого й кольору вони, темні наче, як і брови. І губи не обвітрені, не жорсткі, як у Прузини чи інших дівчат, а м’які, певно. І не вузенькі, бо не пишається. Ще й зодягнена справді по-панськи, як жінки казали. Так і треба, вчителька; щоб люди бачили й собі щось думали. Роботи, каже, не боїться, а пальці тонкі й чисті, тільки олівця та книжку в них і тримати. Іван глянув на свої руки: обрізать пазури негайно й мити, мити, дерти піском, травою, щоб не соромно було на столі перед собою тримати. Він не пан, але культура мусить бути.
Чи й справді на вечорниці ходитиме? Піде, мабуть, вона така. А коли хто з парубків лапнуть полізе? Не наважаться, малі, але треба й попередити, бо всякі є зайдиголови. Треба побалакать, а хто наважиться, то й носа роз’юшить тому.
Іван і не помітив, як будинок Лісовських відкрився перед ним. Залишалося пройти абияк вирубаний парк. Будинок стояв сиротливо, з обдертими стінами, пожовклими від негоди; провали вікон, винесених із рамами, зяяли, як очі сліпого. Там, де були комори, хліви, туго плелися руді бур’яни. За рогом будинку світлою цяткою блищав на сонці краєчок озера.
Риби якоїсь зловлю для Ірини Андріївни, хай порозкошує, які там наїдки зараз у селі. Хоч їй гроші й плататимуть, але на базарах дороговизна. Може, яку книжку дасть прочитати, чемодан важкий у неї, багато набрала. Буду інколи заходити вечорами, вона розумна, вчилася, дещо розкаже. Та й дивитися за нею треба, боронь Боже, якого нещастя, і з нього спитають. А й не спитають — дівчина, як не говори.
Іван увійшов у тінь, і одразу стало прохолодніше, наче біля мерця. Відпанували своє Лісовські, де й ділися. Панянки вчилися за кордоном, тільки влітку заявлялись, а в тридцять дев’ятому ледь відбули, — Червона Армія прийшла. Пані Лісовська чомусь не захотіла до Польщі їхати, казали, німця боїться. Маєток забрали, а сама поїхала до родичів у Луцьк, чи що, клопотала, щоб і дітей повернути, але на Заході вже війна почалася, потім і тут. Зла на Лісовську не мали в Мазурах, а маєток за війну рознесли.
Стою чогось, підігнав себе Іван. Тільки поживитися тут нічим. Подивився крізь вікно — порожньо; непотріб, бите скло, шмаття якесь валяється, штукатурка. Не ховається тут хто? Іван довкола оглянувся, витягнув із-за пазухи наган і сунув до кишені. Так, через вікно, і забрався всередину.
Недовго блукав кімнатами, поки виявив, що не залишилося нічого. Ще спустився в підвал, хід до нього був із кухні Лісовських, через комору. Там стояла густа темрява й пахло цвіллю. Підвал мав безліч закапелків, був великий, хоч і ніяк не глибокий — вода близько. Іван хотів уже йти геть, коли зблиснула думка: чи не злякається навпомацки обійти підвал? Краще б вона не появлялася, бо як не піти зараз, потім ладу собі не даси. Витягнув наган і звів курок. Тримаючи зброю в лівій і поперед себе, правою став мацати стіну, обережно посуваючи ноги і зігнувшись, щоб не набити лоба. Він упрів, але піт був якийсь холодний. Кілька разів спіткнувся — деревина чи цегла потрапляли під ноги. І не шукав нічого, але коли в якомусь кутку трапилися звалені в купу дощечки, ганчір’я, папір, — став гребтися в них, виважуючи навпомацки, що це буде і чи не знадобиться для школи. Там і на ровера натрапив, стояв прикиданий під самою стіною. Чудом зберігся.
Надворі Іван довго розглядав велосипеда. Він бачив такі в німців у Білорусії. Німці, закинувши за спини карабіни, сиділи в сідлі і крутили педалі. Ровер котився й не падав, хоч і мав двоє коліс. Цього, певно, виписали дівчата Лісовські, а скористатися не встигли. Іван би ще тоді запримітив таке чудо.
Він підняв заднє колесо і натис ногою на педаль. Передача іржаво заскрипіла, але подалася, провернула колесо. Щоб швидше крутити, став це робити рукою і відчув, як із кожним обертом йому це вдається легше й легше. Скрипіло й тріщало, але разом із тим почулося: тонко заспівали шпиці, розтинаючи повітря, — постукав по гумі, вона

читати