Завантажити

українець?
— Та вкраїнець же...
— От і треба її звільнять, неньку свою.
— Що ж то із сім’єю буде? — забідкався Тихін, уже забувши про страхи.
— Житиме собі. А переможемо — по два морги землі на кожного наріжемо. І коней дамо.
Тихін прикинув у думках, що то був би чималий шмат, із таким би сімейством — при конях — справився б. І подумав, що коли Радянська влада Гітлеру в’язи докручує, то лісовиків прикінчать і поготів.
— Та не можу ж. Хворий... У грудях пече.
— Наше діло — наказ отамана передать. А з тими, хто його не виконує, сам знаєш: закрутка на шию, дітей порубати, хату по вітру. Не забудь: завтра об цій порі. І не здумай комусь гавкнути, бо — біда. Прощай.
Вони пішли, гупаючи, наче навмисне. Не вдерлися в хату, нічого не вкрали, навіть хліба не взяли: певно, відчували за собою силу. А Тихін зсунувся по стіні на коліна, впер обважнілу голову в брус і заплакав.
9.
Дядько Тихін прибіг до Івана ще й на світ не благословлялося, а в Колотюків наче вже й чекали на нього. Горів у печі вогонь, і вода шкварчала там; потріскували приторочена до комина лучина із соснового кореня, кидали по хаті мерехтливі червоні плями, що й кутків не досягали. Дядькові й не до того було, чом рідня підхопилася вдосвіта, на Поліссі, та ще й у війну, коли хазяйства катма, такого не водилося. Він і не привітався, й Іван навіть голови не підняв: сидів під лучиною і ладнав чобіт. Це вже зовсім вивело дядька з себе.
— Постоли лагодиш? — крикнув він. — Постоли?
— Або що? Зима скоро, а Гаврило й досі босий бігає, — спокійно відгукнувся Іван, уважно проти світла розглядаючи латку.
— Так постоли, значить? — ще раз перепитав дядько, ніби не вірив і не бачив, перепитав якимось мстивим, під’юджуючим голосом.
— Та постоли ж, — ще м’якіше й спокійніше сказав Іван, а самому хотілося засміятись, і, щоб не трапилося цього, замугикав під ніс, знов беручись за дратву.
— Отака-то ти власть, — став погрозливо перед ним дядько і закричав: — Отака-то ти власть, виходить?
— Хіба що?
— А те, коли ти власть, то маєш захищати труженика, он що! Чого це на території сільради спати вже спокійно не можна? Понаставляють якихось шмаркачів, а ти сиди й жди, поки тебе з печі тепленького бульбаші на шкварки не візьмуть?!
— Тихоне, заради бога, що трапилося? — відізвалася від печі мати.
— А то не твоє бабське діло! — відмахнувся Тихін. — Я до своєї власті прийшов і питаю, чого вона своїх граждан не захищає, чуєш, ти?
— Та не кричіть, он Гаврила підняли. Від кого вас захищать?
— А від тих, що по ночах ходять, бодай вам усім добра не було.
— Так скоро? І що я вам говорив, дядьку? Присядьте он, бо в ногах правди нема. Забрали щось?
— Забрали, — перекривив дядько Івана, проте сів на ослона й махнув рукою, сказав уже розпачливо. — Мене сьогодні вночі в бандери братимуть... воювать... за вільну неньку Україну.
— То не ходіть.
— Не ходіть. Матимеш дев’ять ротів — не підеш... Знаєш, що з тими роблять, хто не йде?
— Воєнний час, дядьку. Дезертирів заарештовують.
— Та чув уже, що об’ява така висить на сільраді. Однак більшовики й простити можуть, а ці... не помилують і малих.
— То йдіть у ліс.
— Сам іди, який розумний! Сім’ю позорити? Щоб услід плювали? Чи й у Сибір вислали?
— А чого ж, це можна. Як класового ворога...
— Ой-ой-йой! — обхопив дядько голову руками та й став її розхитувати з боку на бік. — Куди ж мені, бідному, й поткнутися?
— Думаю, так, — підвівся Іван, — думаю, дядьку Тихоне, поки не пізно, у військкомат…
— Каятися, чи що?
— Там уже видно буде, до вечора й доберетесь. А тим, що прийдуть, тітка Марфа скаже, що забрали вас удосвіта. Хто — не знає.
— І що ж мені буде? — появилася в дядьковому голосі надія.
— А вам я довідку таки дам, що у вас, коли мобілізація йшла, нога була врубана. Це ж якраз тоді було?
— От-от, — зрадів дядько і навіть стягнув чобота, — подивись, який шрам, мало пальця не відвалив. Ох, краще б я його відвалив...
— Так і скажете, що недужі були. А тепер от прийшли, хоч і пізно.
— Ну, і гаразд, — зів’яв дядько. — Пиши. Може, й замириться, поки до фронту добудусь.
— Тільки ж, дядьку, — озвався од столу Іван, — ви ж не крутіть, по правді щоб.
— Е, вже, — махнув рукою Тихін.
— І поспішайте, поки темно, щоб вас і не бачив ніхто. Нате.
— Ну, спасибі, зробив ласку. — Дядько сховав за пазуху папірець. — Давай, братово, прощатися. І ти, Йванку.
Вони перецілувалися, а мати заплакала:
— Храни тебе господь, Тихоне, така наша доля.
— Буде якось. Дай вам боже здоров’я. Ваню, синку, поможеш моїм хлопцям дров на зиму нарубать. Не встиг я. І так дивись, наставляй уму хлопців. Прощайте, родичі.
10.
По обіді Іван, мов нічого й не знав, пішов арештовувати дядька Тихона, щоб притягти його до відповідальності за всіма строгими законами воєнного часу. Він узяв із собою автомат, жалкуючи, що не може виконати прохання лейтенанта Артамонова не показуватися зі зброєю на людях, а берегти не

читати