Завантажити

самого смерку заготовляли, кололи дрова, а менші їх тут же складали в стоси під стріхою хліва. Вони й словом із Стецьком не перекинулись, окрім «візьми» чи «подай». Іван все сказав перед громадою, тому говорити геть не хотілося. Він пожалкував, що день так швидко сплинув і робота кінчилася. Дров навергали на цілу зиму, тітка Марфа тільки головою похитувала від зачудування. Не було втоми в Івана, йому ще хотілося працювати, щоб відчутною була кожна жилка в тілі. Праця давала впевненість. Втома кружляла поруч й очікувала моменту, коли робота відсторониться. А нехай, подумав Голова, коли за вечерею втома таки вдерлася в нього, насіла на плечі й придавила до ослона. І стало порожньо в грудях, їсти не хотілось.
— Ти не переживай, — сказав йому Стецько на прощання. — Коли що, зберем своїх хлопців, в обиду не дамо. У нас теж дещо є, — кивнув на Іванів автомат. — А батько, чудило старий, хотів гранати викинуть, ха-ха!
— Не бавтесь із зброєю, — сказав Іван. — Ще каліками зостанетесь. Марія он наскочила...
Ніде вже не світилося, тільки зірки висіялись над головою, під куполом, що мов ковпак накрив Полісся. Стежка, тверда, натоптана вела Івана до домівки, а то б йому здавалося, що в який бік не піди — скрізь однаково, ніч стерла простори й напрями. Не гули сьогодні вечорниці, десь далеко лише собаки побріхували. Якесь несправжнє життя залишалось обіруч і позаду, наче й не по Мазурах ішов Іван, а он ген туди, до краю неба через лужок простував. Коли, як батіг, ляснув постріл і куля виснула поряд, то Йванове «ой-йо-йоєчки!» стало мов останньою ниткою, на якій вій в’язався до навколишнього світу.
Іван знав, що його не зачепило, а, вереснувши несподівано, підскочив, бо весь наче полегшав, і гримнувся на траву, і видалось, що дуже довго летить до землі; й одразу ж відкотився вбік, несвідомо, але безпомилково приготував автомат; у вухах дзвеніло, не почув навіть, як клацнув затвор; він мав захищатися, бо стріляли по ньому. Зовсім близько, кроків за п’ятнадцять, вийшла з-за лози темна постать; Іван бачив її розмиті — так ніби обросла шерстю, — обриси на тлі блідого неба і як все більше й більше та постать заступала небокрай, наближаючись до нього, Івана, щоб пересвідчитися, чи мертвий, і добити, коли живий, та забрати ще з теплих рук зброю. Півсвіту заступила постать, й Іван боявся, щоб не шелеснула трава під ліктями, коли він зводив автомат, не озвалися пальці, поки шукають спусковий гачок. І трава не шелеснула, і пальці нічого не зачепили, а вказівний натис на гачок, як і належить, плавно, і темінь відскочила вбік від кусаючих червоних зблисків, і постать, що насунулась, як громаддя камінне, спинилася, мов застигла, а тоді, не згинаючись, рухнула навзнак.
Іван ще лежав деякий час, цілячись у той бік; ні, він знав, що вбивця більше ніколи не підведеться, просто дивно й незрозуміло ставало, що він оце щойно вбив людину. Серце билося в грудях, ніби аж об землю, він тільки зараз це помітив. А решта було, як і далі. Шатро неба, і десь далеко валують собаки. Стрільби не хвилюють мазурівців давно. Дуло автомата було тепле й лагідне. Кого ж він поклав?
Іван перечекав, чи не з’явиться ще хто, не одізветься пострілами з-за лози. Та нападник, певно, був один. Іван підвівся, зігнувшись, щоб не проступити на тлі неба, і навшпиньках, мало не на чотирьох, прокрався до вбитого. Той лежав, здоровенний, щось у ньому тихо булькало, запах свіжої крові вдарив у ніздрі. Іван безтямно оглянувся навколо, а тоді, заточуючись, побіг навпростець, через луг, через пориті нивки, туди, де була домівка. Невдовзі перечепився за бадилину і впав, боляче вдарившись об автомат, а коли підводився уже з колін, його вирвало. Нахилився вперед, щоб не забризкатись, а його трясло, ніби все нутро хотіло вирватися назовні. Хапав ротом повітря, наче воно закінчувалося під ковпаком, і знесилено опирався на стовбури старих яблунь у саду. Прийшла гикавка, вона з ляскотом розчіплювала судорожно зведені зуби. Хотілося, щоб із хати вийшла мати й пригорнула до себе, але за вікнами не чутно було руху.
Іван кинув під стіжок автомат, а сам ліг на ветхий зруб криниці й пригоршнями набрав води. Пив і пив, немов хотів усю ввібрати в себе, і сили стали повертатися. Вмився. На кілочку висіла ганчірка, і він витерся нею і знову повісив на кілок, розгладивши.
— Сину, це ти? — почулося від порога.
Мати біліла біля хати, навіть без хустки на плечах.
— Я, мамо, — зрадів Іван і пішов, як сліпий, із витягнутою рукою до неї.
— Ти живий, Іванку?
— Я? Живий? — Івана став душити сміх. — Я ж... іду... Значить живий... Як би я... мертвий... ходив...
— Стріляли наче...
— Стріляли... То я... — крізь беззвучний сміх видушував Іван. — Чоловіка забив. А він мене хотів!..
— Іванку, сину! Голівонька твоя бідна... Так заспокойся.
Мати обняла його й притисла до себе, та Йванові здалося, що то він її, обіймаючи, оберігав від усього лихого, бо голова мамина ледь до грудей йому дістала, маленького зросту Колотючиха була, а худі плечі й

читати