Завантажити

слова, або придивлялася, чи й справді голова — ліпший хлопець у селі.
— Спасибі за ласку, — одізвалася вона, —та я б хотіла й з Іваном Романовичем перебалакати сам на сам.
— Поговоріть, аякже, — закивали за столом.
Говорити наодинці можна було тільки в сінях або на подвір’ї, бо в Дохтурки, як і в усіх майже мазурівців, кімната була одна. Та в сінях було зовсім темно, й вони вийшли на подвір’я. Одразу до них рушив Вітель, й Ірина Андріївна сахнулась поближче до хлопця, він відчув її зовсім близько.
— Не бійтеся, це кінь, — чомусь пошепки сказав. — Вітель... Так звуть.
Вона засміялася: бач, яка я боягузка, а йому хотілося сказати, що з ним хай нічого не боїться.
І все сміялася:
— Іване Романовичу, що ж це ви надумали?
— Що?
— Ну, женитися?..
— Та надумав. Бо ви мені мила. І ви хороша.
— І не рано? — посміхнулася вона, ніби й досі не вірила, що той намір не в жарт, а насправжки.
— Чого ж рано? — поважно повів Іван. — Вісімнадцять скоро... весною... І оприділився вже... от, у житті, виходить. Саме раз.
— Ну, так. — Вона, здається, посерйознішала, заглянула йому в обличчя, збоку так, мов хотіла уважніше придивитися в густій темряві. — А любов же як?
— Я ж кажу: мила ви мені.
— А мене й не запитали, перш ніж свататися прийшли, — пристрожила, як учня.
— Оце ж і питаємось. Може, гидкий я вам?
— Ой, ні, таке скажете, Іване. Ви хороший, і справді в селі немає симпатичнішого хлопця за вас. Але отак, із ходу...
— Ви ж самі кажете, що я хороший... Ірино?
— Правду кажу. Тільки любові не маю до вас.
— Як же це: і... подобаюсь вам, а любові нема? — не розумів Іван.
— Ваню, Ваню, — знов засміялася вона тихо і ніжно, — любов —це таке, таке... — Вона ніби в повітря знялася. — Кого любиш, за тим на край світу підеш, і завжди захистить він тебе і зігріє...
— Та я...
— Вірю, Іване Романовичу. І ще має бути відчуття, що тільки оця тобі людина потрібна, а ніяка інша.Тільки з нею...
— Так ви мене ще не знаєте!
— Отож-то й воно!
— ...А коли взнаєте... я за вами на край світу піду! Полісся — оце і є його край. А далі — війна.
— То виходить... — почав Іван.
— Нічого не виходить, — перебила Ірина Андріївна, — дуже це все несподівано. І батьки ж десь...
— Може, ви боїтесь?
— Чого це я боюся і кого? — Якісь металічні нотки почулися в її голосі.
— Ну, що я — голова, а кругом бандитів повно...
— Для них однаково, що голова, що вчителька. Удвох ще надійніше було б. Але — ні.
— Не хочете, — зів’яв Іван. Вона торкнулася його плеча.
— Заміж — ні. Не час. А ти... — Вона нахилилася зовсім близько. — Будемо зустрічатися, коли хочеш, познайомимося ближче.
— Як? — не зрозумів Іван.
— Ну, ніби товариші.
Цього Іван не чекав.
— У нас не заведено так. Пересудів не обберешся...
— Можна таємно, — певно, посміхнулась, як завжди, вона. — Бо ж ти справді хороший.
— Ні, — сказав Іван, — так не буде, Ірино Андріївна. У мене ж — любов.
13.
Гриць Зубок і Рудий Семен пішли на війну. Жінки проводжали їх у район — ради такого випадку Іван запріг Вітеля, який тільки йому й давався, але у возі і в чужих руках підкорявся, так що новобранці їздили підводою, — і розказували, що воєнком Дузь спочатку кричав, що в штрафну пошле, але потім змилостивився і підписав, як усім. Уже й у Ковель Гриця та Семена відправили, на залізницю. Казали, передавали жінки, що вчитимуть ще десь короткочасно. Таке вони повідомили Івану, коли на другий день під вечір здавали змореного Вітеля, і голова порадів, що добре складається.
Залишився один Ковдя Баранчуків, племінник Федося Баранчука, наймолодший з усіх, але ж, виходило, і найвредніший, бо, як подейкували люди, говорив, що плював він на таку власть, як Іван, що й Павлюга йому нічого не зробив, хоч од того й ховатися доводилось. А тут він і ховатися не буде: оце бульбу викопав, зараз дрова заготовляє, а на зиму збирався йти в Білорусію на заробітки — там німець багато сіл випалив, теслярської роботи доста.
Баранчуки одвіку були вредні, і хто в їхню родину потрапляв, — чи в прийми приставав, чи заміж виходив, — таким самим робився. Годі було баранчуківських жінок перекричати, а чоловіки й між собою билися — до війни брат брата вбив табуреткою, — та коли хтось голос піднімав проти них — ставали стіною. Вони купою й селилися на Дубах, майже біля лісу, і то було наче окреме село. А найбільше проймало, що при всякій владі викручувалися.
Знаючи норов баранчуківського кодла, Іван узяв із собою наган, а в кишені засунув по гранаті — полякати, коли гуртом зберуться бити, — і вибрався в неділю вранці на Дуби, щоб остаточно поговорити з Ковдею, бо він тепер один срамив село.
У Ковді в дворі сиділа баба і палицею щось невидиме штурхала поперед собою.
— Сорок один, сорок один, сорок один... — безупинно повторювала баба, копирсаючи землю, навіть голови не підняла, хоч собака пінився на цепу перед Іваном, бризкаючи слиною й виставляючи жовті ікла.
— Добрий день,

читати