Завантажити

бабо,
— Сорок один, сорок один...
— Добрий день, кажу! Петро де? — крикнув у саме вухо, гадаючи, що коли баба сліпа, то й глуха, може..
— Сорок один, спаси й помилуй. — Баба, однак, почула і тицьнула костуром у напрямі хати Федося Баранчука: туди, видать, подався зранку Ковдя.
Хоч із Федосем, та ще в його хаті, й тяжко сперечатися, однак і до нього діло мав: коли приїжджали солдати за картоплею, тільки два мішечки благеньких здав, відбріхуючись, що не вродило, а солдатам, певно, ніколи було з ним займатися. Іван же на іншому кутку був. Треба попередити, що то не все, сільрада плану не виконала, хай крутитися не здумає, садив більше за всіх.
І в Федося хрипів на прив’язі собака. Із сіней висунулася Федосиха і вклякла, забачивши голову.
— Добрий день, тітко. Петро у вас? І хазяїн дома?
Федосиха тричі покивала головою, як німа, й ані руш із порога, мов закам’яніла з переляку.
— Чого ви, тітко? — Іван обминув її і ступнув до хати.
У Федося були гості, в Івана підігнулися коліна, такий сморід стояв у кімнаті, аж темно від нього було, певно, пили й курили з ночі. Чоловік шість сиділи за загидженим столом — і Петро між ними, і Федір Федосів, — ось де він об’явився через чотири роки, а решта незнайомі. А жінки з дівками Баранчуковими сиділи на ліжку й лузали соняшникове насіння.
У кутку, на лаві, під образами, стояла зброя.
— Голова! — радів не знаючи чому Федось, закриваючи за Іваном двері й підштовхуючи його в спину, туди, до столу. — Голова! Я ж кажу: іде голова, бачу он через вікно, а вони не вірять!
Усі повернулися до Івана: чоловіки з набряклими обличчями, перервавши розмову, жінки, не перестаючи лузати, Баранчучки репані глянули насмішкувато.
— Та проходь, проходь, не стісняйся, — не вгавав Федось, — тут свої люди. Оце і є наш голова! — показував гостям, наче бозна-який був радий.
Гості тільки розглядали його, але розсунулись, Іван незчувся, як кілька рук потягнулися до нього й мало не силою всадовили поміж себе.
— От так голова! — аж підскакував Федось і одразу набурив повну склянку сивого самогону. — Давай за зустріч, Іване, не стісняйся.
Федір перегнувся до нього через стіл і лапнув Івана по грудях. Витягнув наган.
— Голова могорич приніс, — зареготав дерев’яно, мабуть, язик задубів од горілки. — Це ти з нього й Жука поклав?
— Якого Жука? Не знаю я ніякого Жука. — Коли Іван нарешті проказав перші слова, йому полегшало. — Я по ділу прийшов.
— Може, й не знаєш Жука, — продовжував Федір. — Уночі темно. Казав тому дурневі, що придушить треба, так ні. Де ж ти дів хоч його?
— Федоре, Федоре, причепився з тим Жуком. Мо’ втік твій Жук. А голова по ділу прийшов. — Федось і собі всівся за столом. — Кажи, Іване.
Насміхається, гад. Знає, що живим не випустить. От і попався...
— Перебачай, Іване, — спохватився Федось, — ти ж випий, закуси, а тоді й про діло поговоримо. Давай і я з тобою.
Дуже боявся Іван, щоб пальці не затремтіли, коли склянку братиме, і він рвучко схопив її й стиснув, наче склянка могла випурхнути, як метелик. Він вирішив випити: і щоб заспокоїтись, і щоб легше було вмирати. Вицідив до дна, ні на кого не дивлячись, повільно, наче привчаючи горло до пекоти. На столі було і м’ясо, і сало, він давно того не куштував, але взяв тільки капусти в пальці, свіжої, яку щойно Федосиха поставила на стіл.
— Я ж казав, що це наш чоловік, — засяяв Федось. — Закусюй, Іванку, чим Бог послав! Чи ще одну за компанію перекинеш?
Іван заперечливо схитнув.
— Тоді кажи про діло.
— Діло в мене таке, — напружився Іван, — чого ось він, — показав на Петра, — не у війську?
— Розумний який, — сказала Петрова жінка. Підвелася й сипонула лушпиння з пелени біля печі. — Який розумний.
— Цить, — відмахнувся Федось. — Сказано, баба. Ну-ну?
— Оце таке й ну. — Іван зрозумів, що відповідати йому ніхто не буде. — І ще: чому норму бульби не здали?
— Якби ж вона вродила, клята, — зітхнув Федось. — Оце й ділов усіх?
— Хіба мало?
— Не варт і ноги було бити на Дуби. Викликав би в сільраду, і квит. Або міліцію покликав.
— Міліція і сама прийде, — сказав Іван і спробував підвестися. — І — пустіть, спасибі за вгощення. Сказав, що мав.
— Та сиди, гуляй, сьогодні неділя! А чого ж ти й досі міліції не покликав?
— Бо думав, що зрозуміє, як і всі люди.
— Тепер жалкуєш? — криво осміхнувся Петро.
— Пустіть, немає в мене часу!
— Та сиди, сиди, Іванку! Певно ж, і в нас до тебе діло є.
— Убивать будете? — похмуро спитав Іван.
Федось зайшовся сміхом, аж ті, за столом, повсміхалися.
— Ой, насмішив, голова. Чи я ж дозволив би, щоб оце в мене отут чоловіка на хазяйстві рішили? Якщо треба, — Федось посерйознішав, — вони й там, — кивнув у бік села, — кінчать тебе. А для чого? Хіба мало наших людочків перекінчено? А ще скільки перетовчуть... Коли ті баби й підродити зможуть... Таке-то. Тут, Іване, своїх треба держаться.
— То ви, діду, й держіться свого, а я вже буду сам по собі.
—

читати