Завантажити

покажемо, і мати з ним згодилася: якби це до рідні йшли, а не на квартиру, та коли б сватів більше було. І взагалі, сказав Іван, коли й зайдемо, щоб не було ні приказок, ні частівок, бо вони такі, що й у сором укинуть Ірину Андріївну, і подумає вона про них казна-що. Хіба ж можна говорити вчительці, що прийшли «купувати телицю»? І що ж тоді й казать, розгнівалася тітка Марфа, і яка ж я тоді сваха? Так і так скажете, невпевнено потяг Іван, але на тому й зупинився: «так і так». Якось воно буде, втішила мати, у хаті діло покаже.
Розгубився Іван уже перед дверима.
— Ну, Боже помагай, — сказала тітка Марфа незадоволено. Взяла хліб, загорнутий у білу хустину, під пахву і рушила. За нею мати, Стецько, штовхнувши ліктем під бік Івана, а Іван уже останнім, кивнувши підбадьорливо Вітелю, що мовчазно стояв тут-таки, у дворі.
У хаті блимав каганець, Іван так і не добачив, де ж Ірина Андріївна, та й опинився за спинами сватів, а тітка Марфа саме закінчувала привітання і таки ввернула, не про телицю, правда, а про голубку.
— Ой, гостей скільки, — почув Іван радісний голос Ірини Андріївни, і така зустріч видалася йому передчуттям щастя. — Проходьте, сідайте. О, й Іван Романович. Здрастуйте, — подала йому руку, усміхнена, як завжди.
Вона ще, певно, не зрозуміла нічого, але бита Дохтурка одразу завважила, що до чого, від здивування в неї очі на лоб полізли, та виду не подала, заметушилася, змахуючи першим, що під руку трапилося, щось невидиме з ослонів. І діти її, мабуть, теж зрозумівши, що має відбутися, як пташенята, висунули голівки з-за сірої занавіски на печі.
— Колупай, дівко, піч, — сказала Дохтурка, — а ви... сідайте, милості прошу.
Тітка Марфа й мати перехрестилися на образи, вимовили разом «Боже поможи!», а Стецько тим часом поліз перед батька в пекло, всівся за столом і хвацько стукнув пляшкою із самогоном по незастелених дошках. Дохтурка і тітка Марфа глянули на нього осудливо: молоде й дурне. Дохтурка теж перехрестилася і почала всаджувати сватів. Іван мав останній сідати, хотілося, щоб поряд Ірина Андріївна була, але та принесла єдину табуретку й посадила його в голові стола, одного, а сама забігала по хаті, шукаючи закуску.
— Підожди, Орино, — строго перепинила Дохтурка, — не метушись. Сядь.
І вчителька послухалась її, як матір. Якось втишилася вся одразу і скромно присіла на краєчку ослона, навпроти і трохи збоку від Івана. Він помітив, що тітка Марфа насторожено глянула в той бік, а в очах материних спалахнуло схвалення: люб’язна дівчина. Запанувала мовчанка. Тітка Марфа не знала, що казати, і, мабуть, сердилася на Івана, що сколотив віками встояний зачин, а хоча б партійний був, щоб звичаю не дотримуватись.
Іван же так змучився чеканням, що йому хотілось одного: аби вже тітка Марфа як починала, то починала, щоб одразу стало ясно, чого вони тут, і зникло оце непевне становище, а настало інше, де б він сам розпоряджався. Правда, й там було ще страшніше. Після запивин, за звичаєм, він мав залишатися на ніч з Іриною Андріївною і того вже геть не міг уявити...
— Чого ж ми мовчимо? — несміливо запитала першою Ірина Андріївна і таки збила цим тітку Марфу, яка була вже наготувалась і повітря навіть в себе вдихнула.
— Давайте чарки, тоді й розмова буде, — рубнув Стецько. Тепер його ніхто не осудив: хоч якийсь вихід парубок знайшов. Дохтурка й виставила одразу, що мала: кухлі, чарки, та всім не вистачало.
— Я буду останній, — сказав Стецько і зубами витяг затичку.
Вправно розлив самогон, бачачи, що ініціатива переходить до нього.
— Беріть. — І значуще подивився в очі Ірині Андріївні. — За знакомство, значить...
Узяв випорожнену чарку, наповнив й одним ковтком улив у себе: знай наших. Повів плечима, поклав кулаки на стіл, не став закушувати, лише зиркнув скоса на Колотючиху, що скромненько, мало не ховаючись, розв’язувала вузлика з яйцями.
— Так, значить... — наморщив Стецько лоба.
— Випили — пора й за діло, — сказала тітка Марфа. Дожувала огірок і витерла рот кінцями хустки.
— Ну, миленька, — повернулася вона до Ірини Андріївни, — чи подобається тобі наш Іван?
— Іван Романович? — Іван зустрівся очима з Іриною Андріївною, зашарівся, але погляду не відвів. — Звичайно, подобається. Такий гарний голова. Поміг мені скільки зі школою. Навіть зошита чистого дав.
— От раз подобається, голубко, то й прийшли ми тебе за нього сватати.
— Як сватати? — не зрозуміла Ірина Андріївна.
— Отак, як у людей і буває. Щоб ти за дружину йому була.
— Ах, он воно що... — тихо сказала Ірина Андріївна і підняла пальці до вуст, мов закусити їх збиралася.
— Чекаємо на твоє слово, — поклонилася за столом тітка Марфа.
— Та що там чекати? — розправився Стецько. — Що там чекати? Ясно й так. Кращого за Івана хлопця в селі немає. А я на весіллі так на решітці вибиватиму, що в танцюючих і ноги заплітатимуться. Скажи, як я вмію, Іване?
Ірина Андріївна тепер уважно дивилася на Івана, якось аж наче запитально, мов хотіла, щоб підтвердив Стецькові

читати