Завантажити

проливати свою і чужу крівцю; повернуться чоловіки в Мазури, й то вже буде така сила, що мусить повернути життя на краще; а Йванові хоч і йти служити у військо, але то буде служба обов’язкова, звична й заявиться додому солдатом, мужчиною.
— Кого ж ти брати надумав, сину? — спитала мати.
— Оце хочу з вами й порадиться.
— То треба гарно поміркувати, бо дружину береш навіки одну, щоб і матір’ю гідною була, й себе та чоловіка гляділа, й норов лагідний мала. — Мати відклала роботу й присіла.
То, може, ви самі й порадите яку?..
— Чула, ти з Прузиною Бурковою гуляв? Чи й досі гуляєш? — глянула уважно Колотючиха, і Йванові на мить, стало незручно.
Та було. Але то так...
— Чого ж Бурки — родина строга, там усе до ладу. І дівка неабияка на вид. І порося в них є.
Іванові прийшло до пам’яті останнє побачення з Прузиною, і він мало не розсміявся, уявивши, як дівчина перелякано стукала в двері, як відхрещувалася від нього руками й ногами, турбуючись, що залишиться вдовою, а потім її не візьмуть удруге заміж.
— Хай Прузина ще дівує, ума набирається, — все ж засміявся він. — Понятія в неї ніякого... Хіба тільки до поросяти того. Не хочу.
— Дивись, — построжила пальцем мати, — щоб люди не говорили, не срами дівку, бо то — біда. Нічого не було?
— Е, вже, — засовався Іван. — Ні.
— Ну, тоді давай далі гадать, — заспокоїлась мати. — Як тобі Наталка Зубкова, Грицева, до вподоби? Шістнадцятка, на порі саме. Коси такі довгі та гарні, як льонок щойно витіпаний... Як панночка ходить, поважно так. Не пуста дівчина. І вітається завжди.
— Ні, ні. Тільки не Грицеву, — відмахнувся Іван. — Не кажу нічого, гарна Наталка, хлопців до себе не підпускає… А куди Гриця дінеш, дезертир же? Не випадає мені.
Колотючиха зітхнула. І на цей раз довго думала, перебираючи в пам’яті можливих наречених.
— А Євгеня Ярощукова?
— То Василь Пашук забере, як із війни прийде.
— Так-так, я й забула. А отих Пашуків, що з Дубового хутора, Купріянова Надія?
— Мамо, чи на тих Дубах було коли що путнє? Там за Баранчуком усі співають. А Надька, вона, мамо, не вмивається, того й чорна така, як циганка. То ви не бачили, а коли зблизька глянути...
— Ну, ти, сину, сам як дівка незговірлива. І те не так, і друге... Сам кажи тепер, тобі з жінкою жити, не мені.
Іван думав довго, мати лише за обличчям його слідкувала, як син губами та бровами ворушив, подумки зважуючи, оцінюючи, відкидаючи. Нарешті скрушно розвів руками:
— Немає в селі підходящої. Хіба до вчительки?..
— Орини Андріївни?
— Ну!
— Так вона ж чужа, хлопче, роду-племені незвісного.
— Не із Самарів же брать?
— Та ні. Але ж і цю ми не знаємо, ні в кого й розпитать.
— Вона хороша дівчина. Бач, Дохтурка хвалиться, що й у хаті навела порядок, якого зроду не було, і по господарству помагає, і люди обзиваються, що привітна, ось і дітей у школу пустили. З усіма поговорить, підкаже... Грамотна.
— Отож-бо й воно! Вчителька вчена, візьме та й погордує, ти ж хлопець сільський.
— Хай і сільський, тож не забитий якийсь, не відсталий. І — голова сільської Ради!
— А й справді! — зраділа мати. — Наче ми гірші за людей. Перед Богом усі рівні. А ти в мене — як сокіл ясний!
— Та вже й сокіл, — зніяковів Іван, а в душі хлюпнула тепла хвиля. — І вона до мене дуже добре ставиться.
— Хай так і буде, — аж помолоділа мати. — А що? Може, і ми в люди виб’ємося! Підемо на запивини.
Якось гарячково взялися за підготовку, не стали й Дохтурку попереджати, що прийдуть свататись, а що з Іриною Андріївною не змовлялися, так цього за звичаєм і не вимагалось, дівоче діло маленьке: якщо хороші люди прийшли, нема чого носом крутити. Правда, не до батьків ішли на напивини, і це турбувало, але Іван запевнив, що в культурних сім’ях не батьки вирішують, за кого дочку віддавати, а вона сама вибирає. Отож вони зап’ють за нею та потім і гайнуть удвох до міста просити благословення заднім числом.
Колотючиха все бідкалася, що, ой, небагатим весілля буде, але Іван і тут повівся по-господарському: зараз Ірина Андріївна перейде до них, а там, під зиму, як і він, і вона отримають кілька зарплат, відгуляють і весілля, не гірше, ніж у людей. Тітка Марфа похвалила його розсудливість, подивувавшись, як то Господь дав людям таких розумних дітей.
Тітка Марфа була за сваху, та ще взяли Стецька, як мужчину, а більше не стали кликати нікого з рідні, бо ж і в молодої її не було. Знайшли пляшку самогону — мати за неї п’ятеро яєць віддала Смолярчуку, — а ще з десяток нагорнула у вузлик. Тітка Марфа до вечора й хлібину спекла, і, коли смеркло, рушили до Дохтурки, де так гарно прижилася Ірина Андріївна. Гаврило й собі рвався, та його закрили в хаті: малий ще. Тільки Вітель, що прив’язався до Івана, йшов, як пес, за ними.
Голова тримався поки спокійно. Перед господарством Дохтурчиним тітка Марфа, як і годиться, хотіла заспівати, і тут вони мало не пересварилися. Ніякого співу буть не може, казав Іван, бо тільки моду свою мазурівську

читати