Завантажити

1.
Голову Мазурівської сільради Павла Івановича Штика було вбито 22 вересня 1944 року о 4-й годині пополудні. Він їхав верхи понад городами мазурівців, сердитий, бо доводив план поставок кожній із бабів, що тут-таки вибирали картоплю, і сварився з ними, тож різко й підстьобував коника коротким дубцем, і коник мчав не мчав, але виніс голову прямо на автоматну чергу.
Жінки з переляку збіглися зі своїх ділянок докупи. Вони бачили, як із-за лози підвівся чоловік, закинув зброю за плече й неквапом рушив через лужок до ліска. Приземкуватий, шапка набакир, у задовгій солдатській тілогрійці. Чий же то? Мабуть, кожна намагалася пізнати, тільки подумки: здається, не наський, але ж, напевне, хтось із наших і підказав, що Павлюга тут мотається, бач, знали місце, — і це також подумки. Лише як убивця геть віддалився, кинулись до Штика, та поміч їхня була ні до чого. Голові чотири рази пробило груди, і як він з усього маху гримнувся об землю, то мертвий, аж наче вгруз у неї, і на здоровій нозі тріснуло галіфе, а від лівої відстебнувся протез.
Кінь Павла Івановича ніби й не переставав бігти, уже без дубця: робив широкі кола, де в центрі хазяїн лежав, іржав надсадно, як шалений.
— Слава Богу, хоч коня не зачепило, — сказали жінки, — хоч якась підсобка.
Бо кінь, як і голова, був у Мазурах один.

Співробітник держбезпеки лейтенант Артамонов скочив із воза й одразу ж присів, мало не застогнавши, так замлоїло кості: майже дві доби висидів, добираючись до Мазурів, а коли й заїжджали по дорозі в села, то ні сну, ні відпочинку там не було; щоб розім’ятися, почав поволі ходити перед сільрадою. Й інструктор райвиконкому Процюк ледве зсунувся з підводи та й став із зашмуляним портфелем під пахвою, задумливо жуючи соломинку, і неголені щоки його некрасиво ворушилися, мов ображався чоловік, що ґрунт пливе під ногами. Тільки візниця залишився на місці, байдуже засмалив самокрутку, втупившися кудись поверх крупа коня.
— Денисе, — крізь соломинку сказав Процюк, — ти б коня розпріг, чи що. Сінця кинь, га?
— Він не хоче, — не рухнувшись, кинув візниця.
— А ти примусь, примусь! — наказав Артамонов. — Хочеш, щоб здох?
Кінь і справді наче із світом прощався, до самої землі нагнув велику голову й очі закрив, так йому все остогидло. Та пронизливе іржання сколихнуло його, по шкірі побігли брижі, і він відгукнувся — не іржанням, а якимось бульканням. Той, другий кінь вискочив з-за хати оддалік, радий, як пес, що побачив загубленого хазяїна, пригупотів, але тут же круто сахнувся, виснувши розчаровано не своїм голосом, і метнувся за сільраду, у поле.
— Штиків, — ворухнувся нарешті Процюк.
— Здурів, чи що? — невідомо в кого спитав Артамонов.
— Переляканий.
Якось непевно стало одразу. Порожньо було навкруг, ніде ані душі. Хати, розкинуті хуторцями поміж нивок і луків, кущів лози, причаєно ховалися в заростях дерев, як відсторонювались одна від одної, острівці, та й годі. І центру як такого не було, а швидше вигін, де й стояв схожий на комору Баранчуків магазин, із якого Штик зробив сільраду, прорізавши в суцільних стінах пару вікон — аж під самою стелею, щоб знадвору ніяк було стрельнути, і заплів сіткою з колючого дроту — щоб граната не влетіла. І вулиць не було, а пряма дорога лише одна, обсаджена осиками, вела до колишнього маєтку пана Лісовського — он він похмуро стоїть оддалік над озерцем, парк довкола вирубали, господарські будівлі рознесли, самотня двоповерхова споруда, — цегла не піддалася.
Артамонов витягнув з-під сіна, ручний кулемет, закинув його на плече і штовхнув двері сільради. І вони відчинилися, хоч лейтенант і не чекав цього. Мабуть, вбралися сюди, подумав і мимоволі посунув пальці ближче до гашетки. Та в напівприсмерку приміщення побачив лише якусь дівчину за єдиним старим столом. Сиділа і дивилася на свої руки.
— Здрастуй, Маріє, — сказав невдоволено Процюк, який ступив услід за співробітником держбезпеки. — Чого ж гостей не зустрічаєш?
Дівчина підвела голову, і Артамонов побачив у неї на лобі червоний, певне, осколочний шрам.
— Я й не почула, як ви під’їхали, — здивовано сказала Марія, — от горе. Добрий день вам. І, припавши на праву ногу, хотіла встати.
— Та сиди, — махнув рукою Процюк. — Що ж ти робиш тут? Це секретарка, — кинув Артамонову.
— Таж сиджу. Хто запитає що, чи листа написать, довідку яку...
— Ясно. Радянська влада, значить, функціонує. Ну, а ті... — Процюк головою показав на двері, — тобі нічого? Не погрожували?
— А що я? Навіщо їм? То Павло Іванович... Процюк гмикнув:
— Так-так, так...
— Жінок тих знаєте, що бачили, як Штика вбили? — запитав Артамонов.
— Ну, знаю: Прузина. Ярощукова...
— Добре, потім поїдемо. Зараз що, Василю Федотовичу?
— Зараз... зараз треба про голову думати, — сказав Процюк. — Може, хай Марія поки й побуде, раз її не чіпають?
— Господи, ні! — скрикнула дівчина, і з таким відчаєм, що Артамонов здригнувся.— Краще зовсім заберуся й піду.
— Та я пожартував,— сказав неправду

читати