Завантажити

Процюк. — Заспокойся. Я ось зарплату тобі за два місяці привіз...
— Ви всіх мазурівців знаєте? — питав далі Артамонов.
— А скільки там їх, і старих, і малих знаю.
— Хто б головою міг бути? Секретарка здвигнула плечима.
— То в них треба питати.
— Добре, — осміхнувся лейтенант, — а в кого ж можна питати?
Марія думала, а вони ждали.

— Чоловіки на війні... дехто в лісі.
— А із старіших?
— Таж неграмотні. Й не схочуть.
— Комсомольці є? Допризовники?
— Де там, — відмахнулась дівчина.
— Хто, може, помагав Штику,— втрутився Процюк.
— Ага, помагав, помагав. Іван Колотюк помагав. То коня на лузі піймає, то хати обійде, коли голова посилав, переписував дещо, бо з мене, бачте, ходок ніякий.
— Скільки йому літ?
— Та вже сімнадцять, в армію скоро.
— Кличте, — сказав Артамонов. — Сідайте, Василю Федотовичу, на підводу і привезіть. Покажи, Маріє. А я тут... подумаю.
Артамонов зачинив за ними і почекав, доки підвода від’їде, а потім накинув гачок на двері. Ще роззирнувся за інерцією. У сільраді було порожньо. Стіл та стілець, пара ослонів під стінами, кілька воєнних сірих плакатів, невеликий портрет Леніна без рами, пришпилений просто до небілених брусів. Тоді пішов у дальній правий куток і відкрив Штиків тайник. Зброя була на місці. Артамонов ще для певності посвітив сірником: тьмяно зблиснули два шмайсери на старій мішковині, запасні ріжки, гранати. Подумавши, взяв один автомат, пару лимонок. Решту закрив і опустив дошку так, щоб цвяхи полізли у свої дірочки, і вдарив зверху каблуком.
Вернулися скоро, лейтенант лише встиг написати кілька заготовок до протоколів допиту свідків загибелі Штика.
— Кликали? — запитав від порога хлопчина і зняв із голови картуза.
Мить Артамонов уважно розглядав його, потім хлопця торкнув за плече Процюк, і лейтенант тоді зробив широкий запрошуючий жест.
— Заходь, заходь, Іване, сідай, — награно бадьоро відгукнувся і Процюк, — буде чоловіча розмова.
І хлопець, лагідно привітавшись, делікатно присів на ослінчик; такий вираз був на обличчі, що поєднувалися в ньому і цікавість, і гордість: розмовлятимуть із ним поважні люди,— але страху не було, й Артамонову це припало до душі. Вони розглядали одне одного: лейтенант, як уже звик, безцеремонно, хоч і ледь мав двадцять літ, Іван мало не з дитячою безпосередністю.
— Ще не голишся? — чомусь запитав Процюк.
— Ні. — Хлопець винувато потер підборіддя. — Пробував, а воно все ’дно не росте.
— Скільки-но тобі?
— Та сімнадцять. На війну весною, якщо фашиста не доб’ють.
— А не боїшся?
— Таж там людей багато.
— Сім’я яка?
— Батька нема. Ще до возз’єднання вмер. Надірвався в лісі. Мати та я, ще брат менший, десять літ.
— Хазяїн, значить?
— Хазяїн, — зітхнув хлопець. — Таке хазяйство: ні корови, ні свині, курей пара та собака. Городом живемо.
— Як тобі Радянська влада?
— Чого ж. Хороша влада. В школу до війни ходив... Німців прогнала.
— Помагав Штику?
— Дядьку Павлу? Яка там поміч? Коня приведу, перекажу на хутори що... Шкода дядька...
— Добрий був?
— Де добрий... Сварився з людьми. Але справедливий, дарма не зобижав нікого.
— Хочеш на його місце?
— Головою? — недовірливо посміхнувся Іван. Артамонов і Процюк разом ствердно кивнули.
— Головою — ні. Малий ще, куди мені. Я вже краще на фронт.
— Поки тебе візьмуть, війна скінчиться.
— Тоді дядьки вернуться, з них і виберуть.
— А ти побудеш тимчасово, потім учитися пошлемо. І матері якась поміч. Роботи ж у тебе небагато буде.
— Який із мене голова, ніхто й не слухатиме.
— Скажи, ти боїшся? — прямо запитав Артамонов.
Хлопець на хвилю збентежився, але відповіді його чекали.
— І боюсь, аякже. Мати одна лишиться.
— Так от, щоб ти не боявся... — задумливо почав Процюк. — Тільки ти нікому цього не говори, щоб собі гірше не зробить. Дядько Павло... На нього здавна зуб мали. А нам тут потрібна жива людина. Мазурівці повинні бачити, що Радянська влада є. Побудеш тимчасово ніби заступник, га? Поки розкрутимось. Людей немає. Згодом пришлемо людину чи й тут кого знайдемо: зберемо збори, щоб по закону, як народ скаже... А зараз така просьба, Іване. Твоє діло — розказувать людям, що і як, я дам директиви, ось товариш лейтенант підкаже; документи оформляти, тільки ясно, не фальшивить, бо за це суд. У бійку намагайся не встрявати — й справді можуть убити. На випадок чого — скажеш, примусили. Щодо поставок — твоє діло доводити до відома населення. Пояснюй: усе на фронт. Солдати й приїжджатимуть: за картоплею чи ще за чим. Нам аби трохи протриматися, поки люди будуть. А голова потрібен повсякчас, куди без нього? Живий голова...
— Мені б на фронт краще...
— Не втече від тебе фронт, — втрутився Артамонов. — А зброю дамо, ось автомат, гранати. Тільки краще автомат дома тримай, щоб його в тебе й не бачили. А наган із собою носи, тільки не тичся з ним людям в очі. Наче його в тебе й нема. Так, на самий крайній випадок... Зараз я

читати