Завантажити

діло можна говорити. Значить, Іване, — вдарив дядько долонями себе по колінах, — справка мені потрібна.
— Яка... справка?
— Що я інвалід і на фронт нездатен. Пам’ятаєш, я врубався?
— Так то ще за німців було!
— Але було. Не хочу я під кінець голову класти, сім’я в мене — сам знаєш, одне на одному. І під суд неохота йти.
— Що вам та справка поможе? Я ж не комісія.
— Так для людей. Вони в нас усьому повірять. А для властей — вибрешешся: не брали, скажеш, та й годі. А інших те не стосується, не видадуть. Тут ще кілька місяців пережити, поки замиряться, нікому й діла не буде. У Мазури поки доберешся...
— Еге, для людей...
«Кому війна, а кому мати родна», — сказала вчора увечері Ганна Пашучка, мати Василева, і так на нього, Івана, пильно подивилася, що він усе зрозумів, чого не домовила жінка.
— Одні ж воюють, дядьку. Не змовчать люди.
— Воюють. І я б воював, так не випадає мені. Увійдіть в положеніє. І не один я такий: дивись — Петро Баранчука Степана, Ковдя тобто, Рудий Семен, Гриць Зубок. Уже четверо. Повиходили, ніхто й слова їм не каже.
— За вами повилазили, бачать, що не боїтесь.
— Ну, ти ж не Павло покійний, царство йому небесне, хоч і безбожник.
— От-от, теж за справками прийдуть... із чиряками на сідниці — присиділи. І їм давать?
— То діло твоє. Як на мене — не давай, бо ще в тюрму потрапиш.
— Чим же вони гірші за вас?
— Так я ж твій дядько!
— А чим гірші ті, що на фронті?
— Та нічим. Хороші хлопці. Я ж кажу, мені не випадає.
— А що мені матері та жінки їхні скажуть?
— Геть нічого. Ми ж родичі, усі знають.
— Ідіть, дядьку, тоді й самі за голову ставайте, як ви такі розумні! — розсердився Іван. — І хоч десять справок напишіть собі.
— Та чого ти? Я б став, але ж пізно вже, спитають, де раніше був. І неграмотний я.
— Й Марія напише.
— Чекай, чекай. До чого ти гнеш? — Дядько Тихін допив прямо з пляшки й закушувати не став. — Справку не даси, чи що?
— Бодай дам!
Мати, що досі мовчки сиділа, ворухнулась.
— Не штовхай малого на лихе, Тихоне, бо й тобі, і йому та справка боком вилізе. Сколотиш життя хлопцю.
— Як раніше, то й Тихін хороший був: города зорати, дровець привезти, а як Тихону щось треба, то геть?!
— Долею вдовиною соромиш? Гріх тобі. — Мати пішла до печі, заплакавши у фартух.
— Так, так, так, — тицяв їй услід пальцем дядько Тихін.
— І без вас обійдемось, — зірвався Іван і вдарив долонею по столу. — Тут є кому глядіть хазяйство!
— Ох, начальник який!
— Який є. А справки не дам.
— Та підітрись нею, коли так!
— І покривать вас не буду ні перед ким, коли вам не сором людям у вічі дивиться!
— Та щоб ти здох!
— У бандери підете, як в армію не хочете!
— Тьху!
— Собаці під хвіст!
7.
— Діду Піньо! Діду! Агов!
— Ходіть сюди, щось маю казати!
— То кричи. Я ще чую.
— По секрету маю казати!
— Іду, коли так.
Дід Піньо у своєму дворі гіллячки цюкав, а Іван кричав йому з порога сільради. З нетерплячкою чекав, доки старий повагом устромить сокиру в колоду та накине на плечі німецького кітеля. Але ходив Піньо ще бадьоро, тому відстань від своєї хати до сільради подолав швидко, а Іван уважно придивлявся, бо якість то була неабияка.
— Заходьте, діду, і двері на гачок візьміть.
Що Піньо й зробив умент. А Марію голова відправив додому ще із самого ранку, вона й сама просилася: матері з бульбою помогти, поки днина, а вона не часто на Волині випадає, більше дощить.
— Сідайте, діду, розмова буде важлива. І — нікому й півслова, якщо не хочете зашкодити собі.
— Як на духу...
— Яке ваше ставлення до Радянської влади?
— До тебе тобто?
— Ні, взагалі.
— За. Із самого малечку, як ногавиці одягнув.
— Скільки ж вам було тоді?
— Сімнадцять, ось як тобі. Зате сорочка в мене була — за коліна. Дуже вдобно. Та як одягнув ногавиці, відразу добрав, що жити треба інакше. І почав класову боротьбу. Так що...
— Значить, у вашій відданості можна не сумніватися?
— Звичайно. Не забудь, що я перший підказав тобі, щоб не підривав авторитету нашої влади отим ровером.
— Ну, то вже... забобони.
— Не скажи. Це для тебе. А з другого боку — хіба ти пан, щоб на ровері кататися? Влада трудящих! Пішки ходи, як народ. Тут, брат, політика.
— Дійсно...
— Так-так!
— Добре, діду. Коли ви й справді такі, я ввіреною мені владою призначаю вас на службу...
— Молодця, Іване! Я вже думав, що й помру Піньом. А весь же вік служив: у Лісовських сторожував, із тридцять дев’ятого до війни був об’їждчиком у лісі, при німцях Баранчукову крамницю стеріг, а що ж ти даси під варту?
— Усеньке село. Тільки скажіть, як це ви умудрялись усім служити: і вашим, і нашим?
— Ну, Лісовські взяли, бо я на Федора Баранчука і всю його псарню злий був. Узяли, значить, бо знали, бідняк красти не полізе, бідняк гордий, а на чужий шмат ласі торбохвати, глитаї. О! Наші як прийшли, то мене призначили в ліс, як борця з куркулями. Ну, а при німцях...

читати