Завантажити

тільки ваша свідомість висока дозволяє бути за яструбка.
— Таж живий. Кажи краще, що робити маю.
Іван сів на своє, головине, місце і припечатав долоню до столу.
— Ловить дезертирів.
— А хто розстрілювати буде?
— Навіщо їх розстрілювати? Ловить і Харчуку передавати. А він уже знає.
— Неправильно. Розстрілювати на місці — такий закон є. У воєнний час. Як я в двадцятому... чи двадцять першому? Як я воював проти... Будьонного за Польщі, а з панської армії тікали як миші від вогню, дезертирів, якщо ловили, розстрілювали на місці. Такий закон воєнного часу! Піймали — й точка.
— І в армії були, а в зброї не петраєте, — сказав Іван, бо він закону того не знав.
— Я в обозі був. А закон такий.
— Може, то в панській армії тільки?
— Голубе, зараз воєнний час, і закон для всіх один, це я тобі як перед іконою кажу.
— Що ж тоді нам робити? — Іван не чекав такого повороту подій і розгубився.
— Сполнять!
— У нас їх четверо: Петро Ковдя, Семен Рудий, Зубок.. дядько Тихін.
— З дядька і починай. Тоді не скажуть, що за ріднею руку тягнеш.
— Та в нього дев’ятеро дітей.
— І справді, прости господи... Сиріт наробимо.
— А закон таки є?
— Є, холера.
Іван подумав.
— Тоді об’яву напишемо. Бо дядьки, може, й не знають такого закону. Отак, приміром: «Є такий закон воєнного часу — дезертирів судити. Хто за двадцять чотири години не піде у військкомат, буде заарештований як зрадник Батьківщини». Попередимо їх, щоб знали, який є закон.
— От-от. І печатку на об’яві поставиш. Ох, і налякаємо!
8.
Десь опівночі в шибу різко постукали. Тихін спав міцно, але стук почув одразу, наче чекав. І підхопився, у гарячці понишпоривши очима по темній хаті. Маленькі віконця ледь сіріли. Охнула Марфа поряд, зіпершись на лікоть, по кутках заворушилися діти.
— Тихо, — прошипів Тихін, — приснилось...
— Бодай, — видихнула жінка.
І наче хто дослухався: знов забарабанили вимогливо по склу.
— Бульбаші по хліб прийшли, — почулося з печі.
— Цить, — обірвав той голос Тихін, — бульбаші... Не твоє діло.
Він опустив на долівку босі ноги, і ті зрадливо підігнулися в колінах. Так, на напівзігнутих, і підійшов до вікна, тримаючись поближче до стіни. У дворі було світліше, ніж у хаті, але Тихін не побачив нікого, певно, пришельці таїлися.
— Хто там? — гукнув до шиби і налякався свого голосу, що наче ляснув у тиші.
— Вийди-но, хазяїне, — почув зовсім поруч, і йому, невідомо й чого, легше стало: жива людина, така, як і він, тулилася під хатою.
— Чого б то я мав виходити серед глупої ночі? — уже спокійніше питався Тахін.
— Сказано ж, діло є, — розсердилися надворі.
— Кажіть так, я почую. А ще краще вранці приходьте, зараз сплять люди, — усе спокійніше говорив Тихін, але той спокій вибили з нього одною фразою:
— По-доброму не хочеш вийти — зараз запалимо хату, й скочиш в одних підштаниках. Якщо встигнеш, бо двері зав’яжемо. Чув?
— Чув. — І здалося Тихонові, як спалахне хата, ніхто не прибіжить серед ночі гасити хутір, і через вікна не вискочиш, бо зрешетять: це таки й справді прийшли бульбаші. — Іду вже...
— Тату, тату, — зашепотіли з печі, — гвинта за піччю візьми. Він заряджений.
— Якого гвинта? — не зрозумів Тихін.
— Та в нас є. Давно вже. Знайшли колись. А в сінях за діжкою — гранати.
— Я тобі дам, волоцюго, гранати! Завтра в річку вкину, — просичав Тихін.
Так босим і пішов у сіни, гадаючи, що як заб’ють, то нічого з нього знімати буде, а так, може, не стануть чобіт шукати, хлопцям знадобляться.
Висунув дерев’яну закладину і прохилив двері, уявляючи, як біліє його спіднє поміж одвірками, і подумки прощався з дітьми.
— Ходи! — Перед ним постали дві темні постаті, і до грудей торкнувся холодний метал, чув його крізь домашнє полотно. —Ходи, не стовбич! І повертайся пикою до стіни. І руки, руки підніми, — гули глухими голосами бульбаші наче з могили.
— Люди добрі, що ж ви хочете? — проти волі підкорився Тихін, роблячи, що наказували, і не те що повернувся до стіни, а впав на неї грудьми, щокою і пальцями відчув старе, струхлявіле дерево рідної доми. «Знать би, що двоє, гвинта б узяв», — подумав у безсилій люті. А тепер у спину впирається дуло, наче палець мерця.
— Як живеш, мужичок? — несподівано спитали позаду, тільки все тим же могильним голосом, наче бульбашеві язика нарвало і він одним тоном висловлював і гнів, і ласку.
— Нічого, хвалити Бога, — отетерів Тихін.
— Отаман Антон передає вітання і висловлює подяку за те, що сховався від мобілізації в красняки.
— Спасибі, — прошепотів Тихін, пошерхавши пальцями задертих рук по дереву: бодай би він провалився, отаман Антон.
— Ще отаман Антон звелів передати, щоб збиралася в ліс у славну повстанську армію для боротьби з більшовизмом. Завтра вночі за вами зайдуть.
— Чого ж у ліс?
— Кажу ж, боротися за вільну Україну.
— У мене дев’ятеро дітей, люди добрі, — змолився Тихін. — Куди мені в ліс?
— У всіх діти. Хіба ти не

читати