Завантажити

— Ну! — сказав Стецько і витер рукавом ніс. — Забрали. Невідомо й хто.
І став, мов чекав наступних запитань, але до нього одразу втратили інтерес.
— А що з остальними буде? — усе виступав і виступав наперед Баранчук, мов який уповноважений від громади.
— Мені біда, — відмахнувся Іван. — По закону воєнного часу.
— Жаліться будемо! — крикнула котрась із жінок поблизу Баранчука. — Найдемо управу.
Жіноцтво навколо неї завирувало, заговорило, не розібрати й що од лементу, і тільки старий пес Баранчук уяснив, що жінка ляпнула дурницю, й замахнувся костуром, бризнувши через поріділі зуби: цить, дурна! А Йванові од того полегшало: якби й справді пожалілась!
— Значить, проти свого народу йдеш? — присікувався далі Баранчук, щоб він скис. — Яка ж тоді ти в старини власть трудяща?
Івановим підошвам було гаряче, і тільки два бажання виникало: або побігти, щоб груддя полетіло з-під солдатських ревиків, або копнути старого Баранчука, щоб і ноги задер, та костуром, костуром по отій широкій, ще моложавій спині, по отому заду в американському рудому галіфе, що виміняв десь за самогон. Голова аж на місці переступив, так йому було гаряче, і побачив свою самотність, безсилість, нікудишність, хай воно буде прокляте. Лагідно, по-материнкому світило сонце, і нишкли в його промінні безкраї й тихі рівнини, переліски, луки, там і сям висвічені золотом мовчазних хуторів, і жодної хмаринки не блукало на втомному небі. Там скрізь було ясно й прохолодно. Іван облизав пересохлі губи, занімівши на мить, повертаючись із раю на землю.
— Тобі, Баранчук, усяка власть люба! — голосно й дзвінко крикнула Ганна Пашучка. — Якби тебе не зачіпали. Не бісь, і до Баранчуків руки доростуть. Жінки, солдатки, чом же ви мовчите? Куди ж ти, Федосю, жалітися підеш? То разом і на нас, солдаток, піди пожалійся, Федосю! Що сини й чоловіки наші німця десь у Польщі добивають, може, й неживий хто вже. Куди ж ти підеш жалітись?
Баранчук знітився: та я не про те, я тільки щоб по закону, але підлив лише масла в вогонь.
— По закону, кажеш? А де є такий закон, щоб одні воювали, а другі за жінчиною дупою ховалися? Та через твого родича, Ковдю, може, кого з наших — тьху, тьху, тьху, щоб не зурочити — заб’ють! Хтось вдовою буде, а ти посміюватимешся та гешефтуватимеш потихеньку, кровопивця? Правильно, Іванку, на фронт їх, де всі людські діти, може, й самі людьми стануть.
— Правильно!
— Івана дядька рідного не пошкодував, діток його, а тут...
— Усім, то всім!
— У Зубка Гриця мати хвора!
— Біда на всіх одна!
Лемент зчинився неймовірний. Аж тітка Марфа вискочила з сіней, — вона там слухала притаєно, не показуючись на люди, — чи не б’ють кого? І стала позаду сина й Івана, як підтримка. А в дворі запекло лаялися, посеред натовпу наче тополя підтята впала, так і розколола його надвоє, навіть діти розбіглися до своїх. Голова тільки погляд устигав переводити з однієї купки на іншу, слідом за викриками тої чи другої. Та більше його очі стежили захоплено за тіткою Ганною, Василевою матір’ю, довкола якої людочки стали хороші, і зараз він ніби вперше побачив їх такими. Навіть баба Човпиха погрожує кістлявим чорним пальцем Баранчуковій компанії.
— Зараз битва буде, — шепнув Степан, — от чудо: баби на бабів. — І роззирнувся з явною метою забачити кілочка, бо серед баранчуківських і підлітки, й підстаркуваті мужики були. А Гриць Зубок он уже й за сарай посунув, правда, знічено якось, голову похиливши, наче йому в серце вина вколола...
— Тихо! — гукнув Іван. — Зовсім тихо! — Й ступнув уперед.
Крик спав одразу, тільки те, що не встигли, договорювали до себе, і воно в самотині теж пригасло, як останній вогник залитого багаття.
Іван стояв якраз перед прогалиною, що розділяла гурти; коли б трохи пройшов далі, то й зовсім би опинився між ними. Стецько глянув на нього мовчки й собі посунув туди, де тітка Ганна, склавши руки на брудному фартусі, у голові стояла. За ним і мати, тітка Марфа. Іван аж оглянувся, чи немає нікого ззаду; тільки двері сінешні розчахнуті; він закрив їх для чогось. Був один. Але тепер одні бачили в ньому друга, інші — ворога, і дезертири тут були тільки зачіпкою. Люди гадали, що голова міркує, як сказати краще, щоб усі зрозуміли, але Іван нічого ще не думав, а тільки чув, як земля пливе під ногами, і той плин піднімається по ньому знизу до грудей, до горла, здавлює його печаллю й радістю, закипає в голові й аж наче піднімає над землею.
— Значить, це... — тихо говорить Іван, але всі чують його, він і сам ніби себе чує, ну, отак, наче збоку самого себе стоїть і чує. — Дезертири хай у район ідуть, на війну просяться, їх простять... Гірше, коли силою заберуть. І сім’ї стидно буде. Або ще в ліс мобілізують, до Антона. У бандити. І взагалі...
11.
Іван повертався додому пізно.
Після того як два гурти мазурівців, уже нічого не доказуючи одна сторона супротивній, бо й так ясно було, — а кленучи одне другого та поливаючи багном, розійшлися, вони із Стецьком узялися за пилку й сокири і до

читати