Завантажити

зовсім сховалися під його руками..
— Ішов од дядька Тихона, — почав швидко розповідати Іван, — а той, із лози, по мені, та не зачепило, а я впав, та одразу вбік і крикнув, мабуть, бо він вийшов із-за кущів, щоб добити. І тут я його з автомата...
— Мовчи, сину, мовчи, — тихо, лагідно перебила мати, — не ятри собі душу...
— ...Оце я лежав би з діркою в голові...
— Мовчи, Іванку, не треба. Де він?
— Там, на лузі лежить.
— Сховати його треба, — відступила на крок мати. — Собаки до ранку розтягнуть. Наш?
— Не знаю. Темно.
— Сховати треба, — повторила мати. — Щоб люди не бачили.
— Мамо...
— Мовчи, Іване, мовчи. Немає твого гріха... Ходімо, сину.
Іван підкорився, хоч і опору ніякого в ньому вже не було. Збайдужіло почекав, доки мати одяглася, взяла заступа і повела його, він лише дорогу показував.
Мати нахилилася над забитим і провела долонею по обличчю. Зітхнула полегшено: не наш, чужий.
— Отам, Іванку, подалі від стежки копай яму. Десь так на дві лопати завдовжки.
Тільки верхній шар піддавався важко, коріння трави густо переплело грунт. Мати потихеньку радила, щоб не кидав далеко, не розбивав дернин, а виймав акуратно. І відносила їх убік, щоб піском не присипав. Як пісок пішов, стало легше, Іван швидко заглибився по пояс.
— Давай зміню, синку.
— Не треба, мамо.
Скоро й вода захлюпала під лопатою.
— Досить, Іванку, досить, хай і йому сухо буде. Ходімо по нього.
Іванові спокійно було з матір’ю, вона так вправно порядкувала. Уже як на щось чуже глянув на мерця.
— Ми ж не донесемо, він он який.
— Потягнемо, хай бог простить. Я ж і ряднину взяла. Скотили труп на ряднину, взялися за чотири кінці — мати ззаду, Іван спереду, — і трава затріщала під дебелим колись тілом.
— Чоловіче, чоловіче, — сказала мати над ямою, — не заплачуть над тобою ні жінка, ні діти, і нащо тобі Йванове життя здалося, та й не перше, мабуть, раз на таке діло пішов... І могилки твоєї не знайдуть. Хай Господь прощає тебе. — Мати перехрестила мерця. — Зсовуймо його, Йване.
Тіло глухо впало на дно. Мати накрила його рядном: щоб хоч трохи по-людському було. Іван став закидати. Зверху дерниною заклали, врівні з травою. На старих покосах мати знайшла оберемок сіна й притрусила зверху.
— Був чоловік — і нема, — сказала мати роздумливо, наче те все, що трапилося, було вже далеко-далеко. — І чого воно так, що люди одне на одного йдуть, а не живуть у мирі? Боже, Боже, дай усім совісті однаково...
— Ідіть, мамо, спати, я ще в дворі побуду, — сказав Іван, коли повернулися додому. — Душно мені.
— Не побивайся, сину, — торкнулася мати його щоки. — Доля така. Буду в церкві в Самарах, то поставлю свічечку за упокій душі нещасного. Гляди не простигни, — сказала мати наостанок і пішла в хату, не зачинивши сінешніх дверей.
Іван вибрався на невеличкий стіжок і ліг горілиць, сіно м’яко прийняло його в себе. І лише небо залишалося перед очима, глибоке й уже не схоже на шатро. Зоря зірвалася і прочеркнула короткий слід. Упала зірка того чоловіка, подумав Іван спокійно, далеко була, щойно звістка про смерть прийшла. А де ж моя поміж отих макових зернят? Коли заб’ють його, зірветься зірка й перекреслить небеса тонким і рівним слідом, і щезне він тут же. Якби ж хоч красивий слід вийшов!
Іван лежав, і йому не хотілося помирати. Йому хотілося, щоб швидше закінчилася війна і повернулися з неї живими дядько Тихін, Василь, усі мазурівці, геть усі радянські солдати і щоб війни більше не було. Щоб Василь прийшов зі своєю гармошкою на вечорниці і награв багато пісень і танців, і кожен щоб знайшов свою пару. І він, Іван, теж. Буде літо, буде життя, як неділя, і дозріватимуть у полі хліба, і стоятимуть веселі хати, і яблука падатимуть у траву, а він ходитиме з дітьми й дружиною садом і збиратиме на рядно, розстелене в холодку під яблунею.
Іван позаздрив собі. Він тільки подумав, що коли його заб’ють, то нічого не залишиться після нього. Хіба короткий слід зорі в небі. І не ходитимуть його діти під яблунями, такі маленькі, біляві курдупелі, у чистих сорочечках і платтячках, і не збігатимуться до них з усього села друзі й подружки.
Хтось підійшов до стіжка, тицьнувся в нього. Іван спокійно перевернувся на бік, потягнув до себе автомата.
Під стіжком стояв кінь, тихенько пофиркуючи, мов хотів і собі залізти на стіжок та й влягтися поруч з Іваном. Іван простяг руку і погладив коня, як людину: по лобі, по очах, торкнувся губів.
— Вітелю, Вітелю...
12.
Коли Іван сказав матері, що хоче одружитися, вона не те що здивувалася, а сказала, ніби давно цього чекала:
— Я в твої літа двох діток уже вродила, Іванків двох, старших братиків твоїх. Померли, бідолахи, голодно тоді було... А Роман мав на два літечка більше, ніж я...
Колотючиха сподівалася, що Івана, нема чого гнівити Бога, і так добру дитину, сім’я тугіше прив’яже до хати, відсторонить від небезпеки; видівся матері мир у цьому нетривкому світі, ось-ось мали добити фашиста, й синові не доведеться

читати