Завантажити

виходило: мусив запевнити односельців, що діло йде на повному серйозі, щоб ніхто й на мітку не запідозрив, як із дядьком Тихоном витанцювалося.
Іван ішов і думав, що знов залишився сам, бо вранці ж таки, після дядька одразу, присунувся дід Піньо і, зніяковіло покахикуючи, поклав на столі перед Іваном свою знівечену зброю.
— От... Параска клята... обухом потовкла. І не злякалася, вража баба, що вистрілити може, холера.
— Який же ви яструбок, діду, як зброю не можете берегти, особисту зброю? — із серцем сказав Іван.
— Так, невдача вийшла, холера... — зітхнув Піньо. — Не бачив, коли і вхопила, бо ж пізно спати ліг. А вона обухом, обухом, ще й на мене замірялась. Скільки там мені треба — раз цюкнула б, і каюк. Може, полагодити як?
— Ех, Григорію Івановичу, Григорію Івановичу!.. Полагодить... Уся казенна частина розбита... Інший треба шукати.
— Ой, ні, Ваню, — зітхнув дід. — Виходжу я зі служби, бо Піниха зі світу зживе, напасть, каже, на мою голову, хати шкода. Та й старий геть...
— Ну, діду, — похмуро, з нестрашною погрозою озвався нарешті Іван, — як знаєте... А ще свідомий...
— Я, Ваню, хе-хе, й далі, коли треба, помагатиму тобі, підказуватиму...
— Усі гаразд чужими руками жар загрібати.
— Не по своїй же волі! Баба проклята... І мені б це, жалування...
— Яке жалування?
— Я ж прослужив добу... Мовчи, мовчи! Грошей і не треба, а скляночку б налив.
— Нате, — підніс Іван дулю під самого прищуватого носа дідового, — закусіть!
— Та я ж нічого, хе-хе! — Піньо підвівся і, бадьорячись, скинув головою. — А лепсько ми Тихончика налякали!
— Ідіть, діду. І мовчіть там у запічку.
Іще думав Іван, що ж його робити з тими трьома дезертирами, які ще малися в Мазурах, не поперебивати ж їх власноручно, і так залишити не можна, бо здуру чкурнуть у ліс, а там їх бульбаші швидко до рук приберуть, і стане більше на кілька ворогів...
Й не знав Іван іншого, що звістка, бозна-як і народжена, швидше вітру облетіла хутори: опівдні Голова (то вже кличкою стало) розстрілюватиме свого рідного дядька Тихона. І звідусіль, звідки можна бачити було його на стежці, дивилися за Іваном десятки очей: таки люди правду казали, іде; і зброя на плечі теліпається.
Не встиг Іван облущити варену картоплину, яку тітка Марфа дала на закуску, — вона од печальної радості, що з чоловіком так добре обійшлося, впрохала на могорич, який, вважала, Іван заслужив як ніхто; та й дорогу ж погладити дядьку Тихону варто було, щоб служилося добре й доля його вберегла, — не встиг Іван закусити, як старший Тихонів і років на три молодший за Голову Стецько, що тепер за хазяїна випивав разом із ним, здивовано звів угору біленькі поросячі вії:
— О, і що то за проява?
— А киш! — махнула тітка Марфа, як на горобців, на дітлахів, що липли, штовхаючись до вікон знадвору. Діти наче й не помітили її.
— Ой людоньки! — скрикнула тітка, коли ближче підійшла. — Народу повен двір, як на пожар!
— Я ж і кажу, — прогув Стецько і глянув на стелю, наче там уже горіло.
— Чи не чудо? — не знати в кого запитала Марфа, не відаючи, що діяти. І до Івана туго доходило.
Ясність внесли менші Тихончата, які зграєю сипнули за двері й так само, штовхаючись на порозі, ввалилися купою знов у хату і сказали, сміючись, що Йван забив їхнього тата, а тепер сидить із Стецьком, поминають.
— Тю, я й забув, — осміхнувся Іван, — я ж прийшов дядька арештувати. А воно, бач, село збіглося. На розстріл подивитися. Піду скажу щось.
Іван поманив пальцем до себе Стецька й тітку Марфу, і, бачачи, що по секрету мовитиметься, Стецько, не обертаючись, махнув меншим, щоб виміталися з хати.
— Тільки ж ви — як і домовились, — сказав Іван двом головам, що нахилилися до нього.
Тітка мовчки й енергійно кивнула, а Стецько ляпнув себе долонею по грудях: могила.
— Давай вийдемо, Степане.
Дійсно, у дворі зібралося мало не все село. І коли тільки встигли? Варто було Іванові стати на порозі, як натовп затих, і на хлопцеві зітнулися десятки насторожених поглядів. Він стояв один перед всіма і позаздрив Стецькові, що, спершися на одвірок плечем, насмішкувато озирав мазурівців. У твоєму дворі зібралися, ти й питай, мало не сказав йому Іван. Але люди чекали, що скаже Голова. Рука Йванова мимоволі сіпнулися вгору і невпевнено впала, аж відчув холодок у кінчиках пальців.
— От що... — нарешті сказав Іван, і вийшло це в нього дуже тихо, однак люди почули й ніби сколихнулися. — Що трапилось, чи як?
— Ти скажи, Голово, народу, що це за беззаконня? — крикнув Федось Баранчук. — Хто дав право тобі людей стріляти?
— І кого це я застрелив? — здивувався Іван.
— А то що за об’ява на сільраді висить? З печаткою! — потрусив костуром Баранчук. — Як государствена!
— Я там ні при чому, — знизав Іван плечима. — То — такий закон воєнного часу.
— Ми теж закони знаємо! Тихончик де?
Натовп захвилювався.
— Дядька Тихона забрали вранці. Хто й куди — не знаю.
Ось хай Степан скаже.
Стецько ступив наперед.

читати