Завантажити

одно ж брешу. Усе одно ж заздрю Павлу Архиповичу Загребельному – за його волячу (його слова) працездатність (мені б хоч соту частину її), заздрю Ліні Василівні Костенко з її здатністю вишукано «послати» будь-кого з тимчасовиків. Зрештою, заздрю сам собі: яким би я міг бути. І яким, на щастя, є. Як спокійно, повільно, світло і трохи печально йду під захід сонця безконечною липовою алеєю.

Проста історія

Я людина не дуже уважна. Але коли раз по раз повторюються ідентично певні моменти, для мене це стає предметом для роздумів.
Вулиця О. Довженка – це не тільки друга прохідна однойменної кіностудії, а ще й кілька будинків, де мешкають працівники названого закладу. Тобто, це такий собі невеликий хутір, де, на противагу жителям багатомільйонного й орденоносного Києва, люди знають одне одного.
І, відповідно, часто прошкують разом на роботу. Чи прошкували, бо зараз роботи – катма, хтось вирішив (я знаю, хто), що не тільки кіно, а й культура взагалі повинні на раз догнати в становленні ринкових стосунків, а, мо, й перегнать США і «прочих шведов». Упізнали героїв? Так, це одвічні наші парторги.
Не раз мені випадало йти через другу прохідну з одним відомим оператором. І помітив, що вахтерка за склом, жінка під шістдесят, але колись була красунею, зі мною вітається мило, а по супутнику моєму ковзає холодним поглядом. І вдруге, і втретє, і так далі. Тобто, я змушений був аналізувати, а потім, не дійшовши висновків, прямо запитати товариша відомого оператора, де ж тут цуцик закопаний.
— Так, – скрушно зітхнув майстер фокуса і панорами – просто жах. Було це чи й не сорок літ тому. І нам було літ по вісімнадцять, а рожевих кіношних ілюзій на сто років наперед. Я був сьомим колесом до воза, піди-подай-постав у метра Кульчицького, а вона – вічною масовичкою з надією прорватися через сотенні конкурси на акторський факультет. Словом, зійшлися на благодатній ниві. Тільки мені карта лягла, а їй – ні. Скоро я вступив на операторський, а вона ще сезонів вісім билася гарним личком на акторський, доки ліміт не вийшов. Сам знаєш – кіно гірше за наркотик. Вона, окрім масовок, влаштовувалася на постійну роботу до нас: асистент, диспетчер, мало ще чого. А в мене – зйомки, подорожі, нові знайомства типу жінки, вино, карти… Зрештою, якого біса ти до мене причепився?!

Знайшли чим здивувать

Коли я дуже пізно, як на нинішні мірки, починав курити (але краще ніколи, ніж пізно) у ходу були дешеві болгарські сигарети «Шипка», «Джебел», «Стюардеса»... І раптом нас завалили «Славутичем», «Києвом», навіть «Столичними» в новому варіанті. Вони були дорожчими, але ж який клас! Не тільки приваблива пачка – куди там «Camelam» із «Мальборами» – а й смак, задоволення!.. (але я проти куріння). Більше того, коли «Шипка» згорала за день, то «Святкові» трималися три доби, як Севастополь після безсмертя. Тобто, пряма економія.

Покаталися…

Те, що диктатура пролетаріату навчила майже всіх без міри пити, сквернословити через слово, – зрозуміло, хоч і не виправдовує нас, грішних. Те, що ми, нинішні, вийшли з подвійної моралі, – як російська література з гоголівської шинелі, – моралі публічної, де були як і всі, й «кухонної», де намагалися бути собою, – не зрозуміло, хоч і виправдано: спрацьовував інстинкт самозбереження, аби не дістати безплатної путівки в екзотичні краї. Ну, а те, що ми подвигнуті на масовий крадіж, – і не виправдано, й не зрозуміло. Принаймні, як на окрему людину. Адже в кожного власний вибір: бруднитися чи ні. А назагал… Назагал сутність вище написаного й привело до поголовного злодійства.
Скажімо, я вперше вийшов «на діло» десь років у шість. Та ще й у складі групи, тобто, разом із матір’ю: дуже раннім холодним зимовим досвітком пішли красти колгоспну солому. І потім часто це робили. Я, звичайно, носилок не таскав, а ходив, так би мовити, для страховки, щоб мамі не було страшно.
А хлопчик я вже був грамотний, книжку «Діти-герої» не раз перечитав і знав, хто такий Павлик Морозов. Отож брьохаю по снігу, щоки й ніс крижаніють, та й думаю: треба написать на матір, то й стану теж героєм.
Бог милував…
То пізніше вже зрозумів, що так робили всі жителі нашого сільця. Тільки не разом «на діло» ходили – у різний час і до різних скирд, щоб не зустрічатися, аби, спаси й сохрани, у разі чого не свідчити одне проти одного. Бригадир те знав та дивився крізь пальці, бо знав ще краще, що людям печей топити нічим, а на зароблені трудодні виписати соломи якесь вище невідоме начальство дозволу не дає.
Та нічого. Сьогодні законним чином грабують мільйони (а за ті мільйони відповідні закони приймаються) і так ніби й треба, в порядку речей, як сказав би той. А дрібнота всяка – не кримінальна, ні! – а звичайний обиватель, рядовий, як і ми, краде вже за звичкою, рефлекторно.
Отож їхав собі чоловік на благенькому «Москвичі» та й зайшов до гастроному щось купити нашвидку, бо й дверцят не замкнув. А мимо йшли двоє молодиків і помітили нехлюйство. А як завести машину без ключа – зараз і дурень може, кінобойовики

читати