Завантажити

екзерсисів.
Приміром, загальноприйнято вважати, що діти-немовлята майже стовідсотково опановують першим словом… звичайно – «ма-ма». Ну, хіба ще: «ба-ба», що, правда, частішає в наші гиблі времена.
Не вірю, бо достовірної статистики немає, а без неї аксіоматично щось стверджувати не варт. І маю підстави. Десь чверть віку тому вийшов у нас у новій хаті з ладу електролічильник. Ходимо довкола нього: батько, електрики, я з восьмимісячним Максимом на руках. І, безумовно, на устах у нас предмет проблеми.
І раптом у якійсь невизначеній паузі лунає голосочок Максима:
– Електролічильник!
Запала ще більша пауза.
— Що? – нарешті ошелешено спитав мій батько, дід Максимів.
— Електролічильник! – цілком чітко повторив малий ще й пальчиком тицьнув у бік приладу.
Німа сцена. Сміх – не гріх. Правда, хлоп більше того слова не повторив, а пішов у слововченні торованим шляхом. Але прецедент був…
З розмовляючими птахами справа темніша. Там більше треба часу, умов, ще чогось, аби навчити того ж папугу говорити…
Мій добрий приятель, відомий кінодраматург і письменник Олег Приходько десь під сорок отримав, нарешті, свою першу в житті – однокімнатну – квартиру: якраз навпроти мене. Од радості – так недовго чекав! – купив собі щеня: кавказьку вівчарку, прозвану Шеріфом. Пес за півроку вимахав у добрячого собацюру, так що займав місця не менше, ніж дорослий чоловік. До того ж, дівчатка Олегові забажали ще й папугу. Так би мовити, для рівноваги, природного балансу. З’явилося жовто-зелене пташа завбільшки з горобця з «оригінальним» ім’ям Гоша, – так-бо його колись назвали, тож попужка на нього тільки й озивався. Продавець на ринку попередив, що Гоша ще зовсім юний, тож якщо й заговорить, – при повсякденній роботі з ним, – то, ой не скоро.
У малогабаритці, де двоє дорослих, двоє дітей, псяра під п’ятдесят кіло, та ще й папужка цвірінчить, мимоволі виникає дискомфорт, а відтак і маленькі домашні конфлікти. І от під час одного з них, коли розмова йшла на дещо підвищених тонах, із-під стелі раптом пролунало категоричне:
— Це – не принципово!
Німа сцена. Конфлікт вичерпано. Бо сторони від сміху впали на диван…
Гошу прорвало. Він повторював усе почуте: вірші дівчаток-школярок, господарські підрахунки Олегової дружини Наді, «вів» футбольні матчі, по-своєму коментував програму «Час». Щодо останнього з ним довелося серйозно поговорити, – до «перестройки» ще було далеко.
Чи то Гоша образився, чи просто наговорився, чи втяв, що до чого, але, як кажуть, язика прикусив і тепер виступав тільки по заявках. Певно, йому скучнувато було, і він вигадав собі іншу забавку: провокувати домашніх.
Скажімо, Шеріф, коли подзвонять до квартири, біг до дверей і гавкав густим басом. Гоша підлаштувався під дзвінок і, коли Шеріф зривався з ліжника, буквально заливався сміхом.
Або імітує телефонний дзвінок. Хтось біжить, хапає слухавку: алло! А з клітки чи люстри: ха-ха-ха!
Добре, хоч уночі він такого не витворяв. Гоша, як і всі папуги, любив уночі спати: у кліточці, із затемненими, так би мовити, вікнами.

В очікуванні Фройда-2

Усе рідше і рідше літаю вві сні, мабуть, перестав рости. Далебі, як показують останні антропологічні дослідження (автобіографічні?) узагалі понижчав сантиметрів на три-чотири. Сниться більше – порівняно, бо воно снилося завжди, ходжу над прірвами (приміром, над Тихим океаном у Лос-Анжелосі, якого побачив уперше років у сорок, а так ніби змала знаю), урвищами, ярами, кар’єрами, баченими в дитинстві чи юності, отож іду ніби самісіньким краєм, заглядаю в безодню, і наче й знаю, що вмію літати, але страшно; ще й раціо підказує: не йди краєм, посковзнешся на камінчику, обвалиться… але щось тягне й тягне заглянути в безодню ту…
А почалося це ще відтоді, як навчився ходити і лазити по деревах. Чомусь ці два процеси поєднані в моєму пам’ятку, хоча за логікою в одночассі відбуватися не могли. Спершу-бо ноги повинні зміцніти в постійних тренуваннях, а потім і руки – найперше діло при лазінні. Тобто, має бути певний люфт між цими точками, десь так років три-чотири. Так воно, певно ж, і було, тільки пам’ять – штука вибіркова, а підсвідомість тим паче. Як без неї, підсвідомості, могло обійтися, що так часто колись вважався мені перший політ? У два-три місяці від роду? З люльки-колисанки? Мати прийшла втомлена з осінніх буряків, погодувала та й прилягла на лежанці трохи передихнути. А я собі халатаюся в люльці (від «люлі» – спати), прив’язаній вервечками до сволока, трохи попискуючи, трохи вередуючи. А мати ніжкою люльку підштовхує, туди-сюди, сюди-туди, заколисує. Не знаю, чи то амплітуда не так співпала, чи на протиході мав місце зайвий поштовх, чи мама, провалюючись у безодню втоми, сили не розрахувала, та вилетів я з колисанки і по траєкторії десь метрів у два з половиною (то я ген пізніше з’ясував!) приземлився на долівку. Мама потім-потім казала, що до тями її привела раптова мертва тиша, а тоді власний нелюдський крик, на який знадвору прибігла і бабуся Уляна. Я лежав на

читати