Завантажити

сорокопуди, сіро-зелено-біла пташка, розміром десь зі шпака, але коротша і ніби товща, схожа на радянські винищувачі початку війни. Вони і є винищувачі: бачили б ви, як вони безстрашно атакують сорок або яструбів! Це були елітарні, тобто недоторкані птахи. Я тільки раз піднімавсь осокором: заради інтересу – подивитися гніздо сорокопуда. Воно було підвішене під товстою гіллякою (довелось повзти туди на пузі паралельно землі). У гнізді лежало восьмеро зеленкуватих у крапочку яєчок. Доторкатися до них – табу: вважалося, що тоді пташки покинуть гніздо. На березах у нас чомусь взагалі ніяке птаство не гніздилося, то й чого по них повзати: тільки вибілишся з голови до ніг, а від висоти їхньої – жодного задоволення, – вже підкорені й вищі.
Бо такими в Старо-Зінєві були ялини. Їх було немало, вже давніх, гінких, приблизно одного віку, і я до сьогодні не можу відгадати, чому ці дерева, такі нехарактерні для нашого пейзажу, колись з’явилися в невеличкому сільці (початок минулого століття, столипінські реформи, хутори й відруби…).
Швиденько я здолав їх. Був у цьому, окрім азарту, і практичний інтерес: свіжі гороб’ячі яйця – сіромахи селилися на ялинках цілими колоніями (інколи траплялися «багатоквартирні» гнізда: кілька сімей ладили одне гніздо, правда, з окремими «входами»; пояснити цього явища я не можу). Отож сядеш на гілку, просунеш руку в гніздо, виймеш яєчко, подивишся проти сонця, чи не засиджене, а тоді в картузик, де вже ціле зібрання подібних, хоч і в різноколірному ластовинні, а картузик – знов на голову. А тоді… тоді береш ложку смальцю, сковорідку, триніжку (а то інколи й куряче яйце прихопиш), окрайчик уже затверділого хліба, – бо випікали раз на тиждень, – і потайки від бабусі, яка порпається на городі – у береги. А там – у кущі, трохи сухого паліччя – і ось уже розкошуєш над яєшнею, бо найяскравіші спомини про п’ятдесяті – постійно хочеться їсти…
…Залишилися всього дві непідкорені вершини: ялина перед вікнами нашого сусіда навпроти діда Михайла і наша, своя, власна. До сусідської я приглядався давно, бо там була одна заковика, сказати б, вибрик природи: перед самою верхівкою, кроною вилисувався голий стовбур метрів півтора-два. Голий, та й вигнутий дугою! Не здолавши його, не доберешся до крони. А без крони – яке ж то підкорення? (Свою я вже намагався штурмувати, але не зміг знайти проходу поміж густих лап десь на третині висоти).
Що ж, вирішив логічно, спочатку зберуся на дідову, а тоді візьмуся за нашу. Це – справедливо, бо наша начебто найвища в Старо-Зінєві. Прорвуся, і це буде «достойний завершальний акорд», як написав би я пізніше, коли починав працювати а газетах.
Я не знаю, де в цей час був Альберт Ейнштейн. Мабуть, спав, бо в Штатах наразі стояла глупа ніч. Може, йому снилися Хіросіма й Нагасакі, як морському старому Хемінгуеєві снились леви. Кожному своє. Ейнштейн, коли б побачив, як я повзу по голому параболічному стовбуру, холоднокровно використовуючи живицю для долоней і підошв, аби прилипнути до ялини, можливо, сказав би: от бачите, я ж казав, що моя теорія відносності, – це жук, який повзе по кривій, але не знає про це. Як і отой хлопець на ялині в певній точці Космосу.
Ще пам’ятаю, повертаючись із вершин, побачив батька, що погнав бричку від двору: приїжджав на пізній обід. Про всяк випадок, сховався за стовбур. Потім була втома, байдужість, відмивання (віддирання) чорних від живиці долонь і підошов, запах глиці, що кілька днів переслідував мене, наглухо вкладаючи в сон.
Але ця подія стала історичною. Мені її, кількома роками пізніше, повідала бабуся. Виявляється, щойно я виповз на параболу, з хати вийшов батько – коника запрягати. Достатньо було мимовільного погляду, як ото людина кидає автоматично, виходячи на відкритий простір, щоб помітити маленьку комашку на тлі неба, – свого сина на висоті метрів двадцяти, безкрилого і беззахисного. Уже й крик був готовий зірватися з вуст мого молодого гарячого батька і стати фатальним, та… Навпроти через вулицю стояв, опершись на лісячний паркан дід Михайло. І оскільки в такі миті світ стає об’ємним, і проступає кожна деталь, Іван Миколайович помітив і діда Михайла. Той тряс вказівним пальцем однієї руки перед своїми устами: мовчи, мовчи… а іншою робив заспокійливі жести: якось воно буде, це вже його (себто, моя) судьба, нам уже пізно втручатися в неї.
І дійсно, поки все було в руках моїх, моя доля, мій янгол за мене і відповідали. Упаси Біг, якісь «нові ввідні». А скільки ж їх отих несподіваних, раптових, нелогічних «ввідних» з’явилося потім, уже в дорослому світі… – та то вже інша математика.
Моя зелена восьмилітня психіка трохи згодом, оцінюючи звершене, більше тішила марнославство: от узяв і досяг. Та й досі я не можу сказати, що гнало мене вгору тільки марнославство; бути першим, хоч підсвідомо, довести, що можу те, чого не можуть інші: хіба що тут присутнє прадавнє, праісторичне – інстинкт виживання, прародове: виживають сильніші і т.д.
Залишалася тільки наша ялина: найвища в сільці, лапчаста,

читати