Завантажити

Запрошую до співтворчості

Від автора

У нашому міжчассі нерідко споживаєш і міжлітературу. Усіх отих пострадянських агат крісті, конан дойлів, чейзів… Аж образливо за справді класиків. Бо їх перечитуєш, бува (щоб утекти від дійсності), і ніби сам розплутуєш хитромудро зав’язані вузлики, тішиш розум. Нинішніх же читаєш – і раптом на останньому абзаці спохоплюєшся: тьху ти, прости, Господи, я ж уже це все одного разу…
І це, так би мовити, не про високу літературу, це про ту, котора масова, під бурхливий потік якої ми втрапили. Бо ж класику попередники прочитали, і вона вже не є дефіцитом, а нинішнє покоління, надія наша, якій не вдалося жити при комунізмі, вибрало для себе пофігізм.
І залишається для сучасного письменника навстіж відкриті простори чорнухи та порнухи: білій, мій парусе самотній! Товсті романи «за життя» нікому не потрібні. Хіба про рабиню Ізауру.
Та не змішуймо нашого читача з придорожнім пилом. Йому й так непереливки. А, з іншого боку, він і сам став іншим – і не тільки в тому, вищезгаданому смислі. Йому вже не треба готовеньке вкладати до рота, пережовувати за нього та ще й ковтати. Йому варто лишень показати предмет: коротеньку зарисовку з життя, де як у краплі води усе те життя і відбивається, ідею-думку (Паскаль, Ларошфуко, Монтень), що, як метафора, може розгорнутися в новелу, роман, епопею. При тому, відзначимо, скільки читачів, стільки й творів. Повна свобода самовираження і єднання з вічністю в масовому порядку.
Це як у кіно: дайте тисячам режисерів один і той же літературний твір для постановки – й отримаєте тисячі різних фільмів.
Отож і запрошую до співтворчості.

Віктор Положій

Не треба й роману…

На самісінькому початку 90-х минулого століття мав я пряму причетність до створення фільму «Голод-33». Як відомо, левову частку коштів на його створення склали добровільні пожертвування тисяч громадян, окремих трудових колективів і організацій. Надсилали свої пенсійні «троячки» й «п’ятірки» ще радянськими карбованцями бабусі й діди, сотні і тисячі – громади, колгоспи… Кінокартину демонстрували 30 листопада 1991 року, напередодні Всеукраїнського референдуму. Тож інколи і марнославство гріє: і я там був…
Головніше ж – кожний лист-переказ ніс у собі спогади про ті темні часи, та в період безкінечних реорганізацій кіностудії Довженка взяв собі та й пропав величезний сейф із тими документами, прихопив, вочевидь, хтось по дорозі в прихватизацію, хай йому легко відригнуться ті долі, сховані в залізі.
У мене дещо залишається. Ось хоча б розповідь Л.Ф. Венжик із Києва, колишньої мешканки Житомирщини (Хейлів, нині Красногірка Попільнянського району).
«Якось, ледве переступаючи поріг, забрела до нас дванадцятирічна дівчинка Настуня. Уся рідня її померла. Мама нагодувала її похльобкою з лободи, залишила переночувати. Дівчинка побачила, що нам, дітям, видають грудочку чогось подібного до хліба. З’їла свою частку (мама виділила їй), а потім вирішила виманити мою. Але як? Настуня ще остаточно не втратила совісті, бо придумала, як ту частку заробити чесно.
– Я тебе навчу вимовляти букву «р-р», а ти дай мені свою пайку хліба.
Мені так хотілося правильно вимовляти слова, що я відразу погодилася:
– Гаразд.
– Спочатку принеси пайку.
З болем спостерігала я, як в одну мить проковтнула шматочок моєї пайки.
– Ну, а тепер голосно кажи: ба-р-р-ран на го-р-р-рі же-р-ре гр-р-р-ечку.
Урок повторювався кілька днів, допоки Настуня десь зникла. З нетерпінням я чекала свою «вчительку», бо таки навчилася вимовляти букву «р» правильно.
…А Настуня не доповзла до хати, на дорозі померла».
Отож, братове краснописьменники, чи легко вигадувати оригінальні сюжети, дбати про психологічні мотивації вчинків героїв, ткати філософську канву… І яке то воно, життя, у формах самого життя?

А, може, й справді?..

Великій Тасі

На літній веранді, на віконній шибі сидів, склавши крила, мов долоньки, темно-червоний метелик середніх розмірів. Я механічно подумки відзначив його позицію, подумавши, що ось воно, життєвий ресурс вичерпався, вони, метелики, так часто роблять, засинаючи на шибах, крізь скло споглядаючи меркнучий світ. Тай й не став його займати.
І день пройшов, і другий минув, третій настав. Я двома пальцями обережно взяв метелика за крила, очікуючи, що зараз він розсиплеться на порох. І побачив, як несподівано заворушилися лапки, голівка повернулася сюди-туди. Я посадив його на відкриту долоню і вийшов на поріг, на сонечко, згадавши притьма сумний роман Рубінштейна…
Метелик розтулив крильця, відкрив незбагненно-симетричну багатоколірну мозаїку своєї краси, запряв вусиками. І ще, і ще – і раптом полетів; непоспіхом летів, обережно, ніби прислухався до внутрішніх життєвих сил, закружляв над травою двору, ніби кого очікуючи. І справді – невідь звідки з’явився другий такий самий метелик; так наче десь довго-довго чекав на свою пару. Цей був жвавий, енергійний, якийсь піднесений. Він підлетів до першого, ледь торкнувся його, і

читати