Завантажити

подумають…
– …Я на тих нарадах, обмінах досвідом нарешті висипаюся, – веде розважливо Кубрак. – От у машині скажи, Вася, не можу: дивлюся на поля, на хмарки в небі, пташок, навіть думаю. А на молитвах наших – за милу душу. З відкритими очима. Ну, це з войни. Більше того: права рука час від часу шкрябає щось у блокноті, а ліва вряди-годи то за вухом почеше, то чуба пригладить. Не виріш: ти ж поруч сидиш, глянув би на мою писанину!
Сміються. Кубрак чи оживає перед наступною чаркою під холодець і тушену картоплю з капустою (без курки чи баранця – на олії), чи, збуджений простецькою балачкою, продовжує:
– А от уночі майже геть розучився спати. Здається, набігаєшся за день, накричишся, намотаєш нервів на лікоть, як на мотовило, по телефону тебе сто разів на день здрючать, – от тільки б до подушки дорватися… Де там! Сон тікає, голова свіжа… чи навпаки – якась мара находить, бред якийсь, бо час швидко летить, як і при справжньому сні… Ну, це не важко. Головне, лежиш і тверезо думаєш: а нашо воно тобі? Долгів Родіні немало заплатив… А тепер догробить себе на керівній посаді, де від тебе нічого не залежить, хіба тільки гнута кирпа… І уявляю себе простим нічним сторожем на цегельні. Зарплата вп’ятеро менша за головину. Але! Чинопочитанія жодного. Але! Ти сто разів вільний. Від усіх, окрім себе. Та якщо ти не зовсім дурень, то матимеш усі переваги незалежності й повної свободи! Отож, я сторож на цегельні, міркую собі чи то в безсонні, чи в бреду. Іду на ніч, оглядаю об’єкт пару разів за чергування. А то сплю в діжурці, читаю. Бо що там красти: цеглу, глину? Машиною ж ніхто не ризикне під’їхать, щоб нарватись мінімум на «десятку» за «в особо крупних размерах». А вранці беру під пахви пару цеглин, загорнутих у газету: хліба, мов, свіжого купив. І так щодня. За рік набирається більше шестисот штук, а це добротний льох, погреб з окремим входом. А я ж можу і виписать цеглу без черги, жом, вугілля, дрова, цегельня ж бо входить до складу цукрового заводу… За п’ять літ у мене хата як дзвін, хліви, тини і все таке. Худібка, птиця та й усе. Жінка в колгоспі сяк-так рахується, носить потроху, що погано лежить, і під кримінал не попада, і до кількості городніх соток ніхто не має претензій. І це не головне. Я приходжу додому спокійний, виспаний, снідаю свіженьким, а попереду в мене цілий вільний день. Чоловік я не гордий: можу й на городі подлубатися, і піти в посадку трави вкосити корові, потеслювати вдома або найнятись до кого, руки бо ще не скрутило. А то й просто піти порибалити – з вудкою чи кімлею, на полювання в сезон, раків подрати… Нікому ж це не заважає, нікому не заказано. А візьміть теплички, парнички. Рання росада, ранні огірочки, капуста… Та ті ж раки: двадцять копійок штука (курс до 1961-го року – авт.), а за відро майже десятка, як не більше. І замітьте: нічого не вкрадено, ну, хіба по мєлочі, що давно не рахується, після закону про три колоски, все працею, власною працею, із сім’єю, звичайно. І діти вже не стісняються в кіно піти, чи в город поїхать. І свободний же, свободний, ніхто тобі на мозги не капає, і ти нікому не заважаєш жити. Ну, кому, кому заважає така свобода? – Кубрак тяжко зітхнув.
Випили мовчки, у тиші. Мовчки й закусювали, вибачте, продовжували нормальний трудовий обід, але мовчанка висіла темнувата й важкувата. Та ще й ранні зимові присмерки густіли.
– Мечты-мечты, – вже розважливо сказав Кубрак, – на всіх цегелень та інших тепленьких місць не вистачить. Стиднувато. Та ще й партбілєт. Відмовишся від посади – позбудешся. І на сторожа не візьмуть. Не відмолишся до смерті. Да… Ну, на коня – і в путь.

Слово – не горобець

Згодом батько дослужився до голови колгоспу. Трохи інші були вже часи, але закон «один із сошкою, а семеро з ложкою» працював справно, число контролюючих зросло, нарад не поменшало. Може, й побільшало: наради кущові, регіональні, збори нових добровільних товариств… Головним, як «вишак», залишався його всесвітня величність план: хліб, молоко, м’ясо. З афоризмів про плани комімперії можна скласти не один цитатник. Справою честі, доблесті й геройства вважалося тягнути останні жили з колгоспників заради…
У 1968 році батьків колгосп план виконав і перевиконав. По хлібоздачі. Та на початку вересня Сумській області вручали орден Леніна у зв’язку… не пам’ятаю з чим, див. архіви. Ясно ж, і першим особам мало щось перепасти. А як краще підлизобуднутися на державному і партійному рівні? Правильно: у день виходу височайшого Указу рапортують, що область, дякуючи партії й уряду… додатково до перевиконаного плану дала … народ «лікуєт».
І сотні уповноважених у більшості від «органів» (1968! люди Місяць топчуть) рвонули по районах, далі, підсилившись, по колгоспах і радгоспах. Аякже, ордени й медалі, премії, почесні грамоти, нові призначення, перспективні коридори і знайомства – пахнуть тільки владою, великими грошима і цинізмом («неоцинізм – я в ньому не існую» – Ліна Костенко). А ми кажемо: нинішні, нинішні, олігархи. Та всі вони вийшли з довгополої шинелі

читати