Завантажити

Дзержинського Фелікса Едмундовича, почавши політичні кар’єри в кінці 60-х — на початку 70-х минулого століття: тигипки, кучми, кравчуки… далі за списком кар’єристів: безсовісних, безпринципних, нахабних… почавши наглим стуком у вікно серед глупої ночі:
– Николаевич, извиняемся, конечно, да приказ первого: к ордену области надо бы пару десятков тонн хлебца лишнего сдать к пяти утра.
«Хлебца лишнего» не буває ніколи, і чи це, чи те, що отак піднімають, як на пожежу, виробленого чоловіка, збунтувало батька, і він своїм металічним голосом, від якого і в незнайомих, незалежних людей ішов по шкірі холод, логічно поцікавився:
– Це що, хтось може до ранку не дожить і від голоду помре?
Якою б ця фраза не була металічною, все то в «пользу бедных». Звичайно ж, пішов Іван Миколайович піднімати комірників, водіїв, актив (щоб «свої» насипали мішки пшеницею, а жінки хай би зайву часину поспали – ще буряків «наче море води розлива» – та й з активом легше політбесіду вести). Словом, зійшло, як по писаному.
Але – не забули. Ні специфічного металу в голосі, а більше – змісту фрази. Зафіксували, вочевидь, скрізь де треба. І за найменшої нагоди причепилися (а таких «нагод» у голови колгоспу – з головою) пригадали в контексті антирадянської агітації. Аякже, у спини гаряче дихали ті, хто відзначився, весні дорогу, бувай, Ніколаєвич.

Лягла нарешті карта

Мені ніколи не щастило на вступних іспитах – у смислі до вищого навчального закладу після закінчення середньої школи. Слід, правда, відзначити, що я і сам особисто цьому сприяв: треба ж було вибрати між науками точними і зовсім уже «неточними» типу художньої творчості. Тобто, я, як і багато дітей Арбату (назва умовна), марив фізикою (був бум тоді такий), а паралельно писав оповідання та вірші, більше того, навіть у районних газетах штатно працював. А вступав на факультети технічні, акуратно не проходячи за конкурсом. Не щастило, і я цього не розумів. Усі ми у вісімнадцять літ безкомпромісні, віддай моє. Ну, а так не буває.
Отож у черговий раз, заваливши вступні іспити в Московський інженерно-фізичний інститут (МІФІ), знічев’я (даруйте, навчителі) подав документи на філфак Київського ордена Леніна університету імені Т.Г. Шевченка. Бо в Москві екзаменувалися в липні, а в Україні документи приймалися до того ж таки 31 липня, і я встигав. (Це зараз можна за один сезон кілька разів складати, а тоді – зась).
Особливих надій я не плекав. По-перше, два роки після школи займався тільки фізикою і математикою, хоч працював у районних газетах. Отакий парадокс. Звідси випливало, що я ні історії, ні німецької, а, тим більше, за спеціальністю (українська мова і література) цілеспрямовано не знав. Правда, навчився грамотно писати. У кожному разі, єдиний на філфаці (це згодом, згодом) видавав диктанти безпомилково, на відміну від колег, які з першого разу вступали, але на двох сторінках простого тексту умудрялися робити від сімнадцяти до п’ятдесяти одної помилки (я не злопам’ятний, але – хай буде…).
А, по-друге, у кишені в мене вже лежала повістка з рідного військкомату на службу в прикордонних військах. Оскільки я, працівник районної газети, працівників тої установи знав, як себе. А вони мене – так само, а ще більше тому, що я вже тоді прекрасно стріляв з усіх видів зброї, і десятки моїх грамот обліплювали стіни того військкомату, хлопці й зробили мені цю синекуру. Себто, я втрапляв у якусь особливу частину «зелених», де служба, може, й не мед, але де чоловік по-справжньому виявить себе чоловіком. Коротше, бійці мене чекали з накритою поляною у сподіванні, що мені балів у черговий раз не вистачить.
Їм пощастило. Бо я до вересня, доки йти на службу, вступив на вже згадуваний філфак. Хоча – як сказати: подвоєна добрими помислами поляна не зів’яла.
Коротше, я почав складати вступні екзамени на філфак. Ну, твір. «Четвірка». Казали, що кілька чоловік отримали «відмінно». Таких потім не зустрічав. Усно зі спеціальності – тут уже я спромігся на «п’ять». Далі – історія. Дві попередні оцінки – ні сюди ні туди – професор Лось, зчепившись зі мною щодо постаті Івана Грозного і не знаючи, що я з десяти свічок гашу всі десять, останні три з зав’язаними очима (бо вони в тирі підряд) ставить мені чотири бали, а прохідний дев’ятнадцять, але кілька чоловік можуть проскочити із вісімнадцятьма.
Отож – останній, німецька. Тільки «п’ять», себто, в сумі вісімнадцять і приймальна комісія може зглянеться на моє селянсько-пролетарське походження, і втраплю я в «недобір». У що я, тоді праведний атеїст, не вірив. Та й армія – ще справді армія – і по блату (читай – по п’янці) видобутий «спецназ», мене зовсім не лякала, швидше – навпаки.
Словом, я, багатенький порівняно з уже відставною абітурою, влаштував у гуртожитку щось на подобу відвальної, а заодно і проводів у майбутні лави «зелених», і ледве доїхав на свій останній цивільний (гай-гай!) іспит – десь на дванадцяту. А що: норма – від дев’ятої до чотирнадцятої, що останній екзамен – то вже просто так, на нього

читати