Завантажити

звичок.
Відомий кіношник Григорій Чухрай («Балада про солдата», «Чисте небо»…) зняв колись документальний фільм про духовні наслідки Другої світової війни, назву забув. Та й про картину нічого в пам’яті не залишилося. Мабуть, була вона надто зрадянізована і заідеологізована.
Один тільки епізод закарбувався. Ранній ранок. Порожнісінька вулиця західнонімецького містечка. Світлофор на перехресті працює в автоматичному режимі. Зупиняється одинокий перехожий. Це німець, каже диктор, він чекає на зелене світло. Хоч машин катма. За мить та ж картина, але інший перехожий перебігає вулицю. Усе правильно, продовжує диктор, це іноземець. Швидше за все, зі Східної Європи. Наш, себто. Два світи – дві ідеології, словом. Як писали тоді ж наші навчителі, згодом – «прораби перестройки», а нині депутати всіх рівнів і взагалі підвожді нації.
Десь приблизно в той же час і я сподобився на поїздку в напівкапіталістичну Югославію, непевну завжди для нас. Недарма гебешники цілий тиждень в Ужгороді нас учили, як не піддаватися на провокації. І було кого вчити: делегацію зверхників – комсомолят (нині всі бізнесмени і політики, а як на Україну – то один біс) і пристебнутого до них письменника, котрий мав писати про молодіжний рух опору в часи тієї ж Другої світової…
У мене інша порочна совкова звичка: дорогу не перебігати, а чекати, доки транспорт проїде. Отож бродимо Бєлградом із місцевим журналістом, а на переходах перед нами зупиняються авто, і водії енергійно махають руками, аби ми швидше перетинали дорогу. Зрештою, Браткові то набридло (зрозумів, що тут справа не в митецькій захмарності, а в елементарному невігластві) і пояснив: на переході «зеброю» беззаперечну перевагу має пішохід! (А в деяких западенських країнах узагалі дожилися до того, що пішохід за всяких обставин правий, як покупець у нас).
Водійські права я мав, катався досить упевнено, особливо на бронетранспортері, а такого правила не пам’ятав, а згодом дізнався, що його і в нас уводять, – аж до сьогодні.
Як би там не було, а повернувся я додому просвіченим, і в рідному Києві тягнув на «зебру» дружину з дітьми.
– Ми маємо тут повну перевагу! – гордо виголошував я.
– Це ти про неї знаєш, а водії, може, й ні, – резонно зауважували мої домашні.
Ефективніший спосіб лікнепу для водіїв вигадав один з останніх осколків старого Євбазу на прізвище-ім’я-по-батькові Сєва. Він гордо і впевнено ступав на «зебру». Чувся дикий скрегіт гальм, запах паленої гуми, удар каблуків по металу: Сєва в останню мить вистрибував на капот. Водій вискакував із матом на вустах і молотком або монтіровкою в руках… Сєва тим часом, стоячи на капоті, як Ілліч на броньовику, роз’яснював ошелешеному шоферюзі його права: грубезне порушення правил безпеки руху, що могло привести до особливо тяжких наслідків, публічна нецензурна лайка та ще й у присутності неповнолітніх (зграя юних бешкетників завжди супроводжувала Сєву), погроза фізичної розправи з допомогою небезпечних предметів… і т.д. і т.і. Тут уже не про великий штраф ішлося, а парашою пахло, і свідків – море, і кому-кому, а «автовершнику» вони, безкінні, не спустять… Статті такі-то КК УРСР від такого-то й такого-то, додаток ще й такий. Що-що, а закони Сєва знав, як глибоко віруючий «Отче наш».
…Закінчувалось усе, правда, за банальним принципом (не буде ж Сєва з ментами знатися!): дівкам – цвєти, дітям – морозиво. А слава не вмре, не поляже!

…Іще один оскал менталітету

Більшість із нас пройшли через це – десятиліттями стояли в черзі на власну квартиру. Багатьом вірнослуживим були пільги: але чому й досі останні ветерани ВВВ шукають себе в безкінечних списках? А як вам ходіння лабіринтами коридорів, добування довідок заради довідок, вічне дублювання документів, цинічна байдужість чиновників? Усе правильно: власна територія – це яка не яка, а свобода, твоя ефемерна фортеця, і ти вже трохи не такий, ти трохи вільний, у тебе навіть кухня є три на три, де ти можеш за пляшкою пива, нехай на вухо, розказувати сусідові антирадянські анекдоти або останні новини з радіо «Свобода». А зась! Будь десятиліттями на гачку квартирної черги, шануйся, не смикайся, будь лояльним – можеш-бо й із черги вилетіть. Цього ніколи не зрозуміє наш друг западенський. І не треба бути економістом, не треба в даному разі шукати різниці між економікою плановою і ринковою, аби розуміти елементарну річ: домобудівництво – одна з найприбутковіших галузей, і про всякі там черги краще забувати, не знати їх, хто б цю галузь не фінансував – держава чи приватник – виграш вічний для всіх: її величність нерухомість гарантує. Тому це просто була війна, перманентно-партизанська війна комуністичної влади проти власного народу. На пам’ять приходять окремі епізоди війни справжньої: Вітчизняної (чомусь не Другої, за числом 1812-го року, а просто Великої). Так от: над Москвою з 41-го висів із півночі так званий Ржевський виступ як загроза столиці. Хоча яка там загроза: німці на півдні товклися, і загрозу першопрестольній являли лише уявну. А ми їх

читати