Завантажити

загарбать і з собою взять у домовину…» (Тут знову дозволимо собі авторський відступ: Тарас Григорович Шевченко, – (не Андрій, Андрій грає у футбол за «Мілан»), – не міг у силу неспівпадання часово-просторового континіуму, – дістав?! – знати про вчення Зігмунта Фрейда. Тут – специ Забужко з Покальчуком-старшим, Юрієм, (див. його книгу «Те, що нижче спини»). Тобто, він не міг подивитись на заздрісників з іншого боку, спробувати пояснити глибинну мотивацію їхніх учинків, «вислухати й іншу сторону», як казали давні латиняни. А Фрейд би сказав: це ж елементарно, Ватсон! Herr Sshevchenko, якого я знав за публікаціями в Галіції, нашій провінції в складі Австро-Угорської імперії, дуже слушно (o, sehr gut!) відзначив, хоч і без достатньої наукової аргументації (поет, поет…) найвизначальнішу домінанту особистісної психології: підсвідомий, інтуїтивний потяг до вічності, до суто власного безсмертя: вот, бля, усе скуплю, усех достану, блин, и та, костлявая с косой, будет усякую срань косить, а я откуплюсь… (Далі йде неперекладне з єврейсько-німецької). Кінець цитати.
Тобто, в принципі, нещасні вони люди, великі заздрісники. Схиблені. З комплексами. У просторіччі – ті ж дебіли, про що й ішлося. Треба лікуватися. А з їхніми грошима – це ймовірно. Але хтось чув, щоб ідіот визнав себе таким?
Я таким себе визнав, на щастя, в десять років. Не маючи грошей і закінчуючи тільки третій клас початкової школи села Володимирівки (уже нема) на Сумщині (ще є).
Була якась співоча олімпіада в райцентрі. Нас у зведеному класі було троє хлопців – далеко не Робертіно Лоретті. Ми в дівочому багатоголоссі (справді, це були ще ті, вцілілі українські дівчата, з чистими душами і голосами) випадали навідліт. І вчителька правильно зробила, що зорієнтувалася на певні пісні для дівочого хору (без супроводу).
Це я зараз знаю.
Тоді ж голова колгоспу Петро Герасимович Кошовий, колишній капітан-кінотник (я писав про нього у повісті «М’яч») виділив вантажівку, у кузов поставили під бортами з’єднані в одне стільці з клубу, і наші дівчата рушили завойовувати своє почесне третє місце мало не серед сотні тодішніх шкіл району (ну, було, було колись, навіть після голодовок і війни, таке! Не знаю, як цей демографічний феномен українського народу пояснити, хоч застрельте. Як не можу зрозуміти зараз, коли «во дні фельдфебеля царя»… капрал Данилович чи як там його, нація катастрофічно втрачає себе в числі). Нині тих шкіл – якась там сота з того.
Їхали дівчата через мій хутір – по дорозі до райцентру. І я знав, коли приблизно машина пройде повз нас. Я одягся у праздникове, хоч піонерського галстука заховав до кишені. На здивовані погляди і запитання моїх сусідів босоногих: а шо таке? відбувся безтурботним: та скоро маємо йти в гості до баби ще в інше село. (І сліду його вже нема).
Насправді ж у мені жила мало не смертельно поранена надія. Я ж відмінник із нормальною поведінкою і повинні ж мене забрать із собою! Не співати, ні, а оголошувати моїм дзвінким голосом номери! Тим більше, була про це розмова: щоб, так би мовити, на контрасті…
Ми з хлопцями (старшими, з іншої школи) сиділи на моріжечку, у густому подорожнику (не думайте, не в пилюзі, бо через хутір Старо-Зінів рідко щось їздило), коли навпроти нас, кроків за десять, зупинилася ждана вантажівка.
– Зараз і тебе заберуть, – сказав Микола, криво дивлячись вбік.
Я не звернув на нього жодної уваги. У мене всередині все похололо. Час істини настав. Водій дядько Іван Степанович Глуходід узяв своє гумове відро і пішов у мій двір набрати води. Залив радіатор. Вчителька Катерина Володимирівна мовчки кивнула нам. Дівчата переможно дивилися саме на мене. Я мимовільно затис у долоні шматок цеглини, яка невідь-звідки взялася в нашому безкрайому лісостепу…
Я б її, безперечно, не кинув. Хоча я був і не в собі. Як нинішні дебіли.
…Що було в понеділок – досі соромно. «Катерино Володимирівно, та він же міг у вас поцілить…», «А якби в око?!» «Міг би і скло побити… Як би ми їхали?..» Отаким я виявивсь терористом, юним Бен Ладеном, чи кого там вигадало ЦРУ. Та найбільше мене вразила найкрасивіша, найспівочіша, найталановитіша Надя Лук’яненко: «Та нічого б він не зробив – він просто заздрив, що ми його не взяли з собою».
Я не пам’ятаю, як Катерина Володимирівна загасила цей конфлікт. Ще б пам’ятати! У мене від сорому горіли п’яти. Добре, що була весна, і ми ходили босі, то жар відсмоктувався ядром Землі.
З того часу я нікому не заздрю. Коли мої однолітки-однокурсники, швиденько видавши книжки, гуманістично плескали по плечах, промовляючи: «Старий, ти ж пишеш геніальні вірші, ти свисни – ми на раз унутрішні рецензії організуємо», – мені їх було просто шкода. Коли вже в мене були десятки книжок, і був я лауреатом кількох літпремій, заїхав до мене в село однокласник на розкішній, як на тоді «Ладі», і, побачивши, що на батьківському подвір’ї стоїть не «Волга», а вовтузяться в піску троє моїх малолітніх дітей, він мало не помер від захвату самим собою…
Та Бог із ним! Усе

читати