Завантажити

приходять або ідіоти, або філософи: я все зробив, хто може, хай зробить краще.
Я зайшов в аудиторію, де вже три години в самотині достойно чекав майбутніх геніїв слова екзаменатор. Благородна сивина, підтягнутий навіть сидячи, у літньому сірому костюмі, ну, з неймовірно пасуючою краваткою, а виголений як у сучасній рекламі про леза «Жиллет».
Мені стало соромно, і це, знов-так, не пасувало майбутньому «спецназівцю». (Тим більше, ідеал Штірліца тоді ще не діяв).
– Беріть квитка, – теж українською, бо я привітався не «guten tag», як треба було, а «Добрий день», а, може і «Драсті», – абсолютно спокійно сказав той чоловік.
Усі ті квитки, десь зо п’ятдесят, лежали, можливо, переді мною догори білосніжними попками. Я був першим сьогодні, а екзаменатор давно мав право (принаймні, моральне) плюнути на майбутніх нереалізованих геніїв і поїхати на дачу подалі від спекотного серпня.
Я взяв навмання – одна холєра – аркушик, сказав номер (дихаючи вбік).
– Сідайте, у вас двадцять хвилин на підготовку.
Я сів навпроти, але через лаву (не знаю й зараз, як назвати це столярне створіння на трьох, ніби й схоже на парту, але ніби й не парта).
Ви пам’ятаєте, що мені було трохи соромно (чогось), а ще більше «по барабану». Ха, та я десять свічок, а три останні з зав’язаними очима.
Якщо не помиляюся, чотири завдання стояли (стовбичили) в екзаменаційному квитку. А що перше, то тема: «Meine Familie», «Die Schule»… двадцять загальновідомих. Розраховані на ідіотів, бо трафаретні. Їх треба або визубрить, або плюнуть на них. Я плюнув і пішов далі. Уривок із німецької комуністичної газети. Ну, це на раз: дев’яносто відсотків слів загальновідомі, не кажучи вже про ідею провідну. (До речі, усі п’ять років навчання я не мав проблем з ідеологією: головне, усвідомити трафарет – і підганяй до нього всі гуманітарні дисципліни, і нехай спробує викладач щось там в’якнуть).
…Далі якийсь переклад «навпаки»: приміром, із нашої «школи» на їхню «Die Schule». Може буть.
Та останнє – то вже повний завал. Подав мені цей благородний чоловік текст згідно з номером мого білета. А там уривок із німецької народної казки про мисливців та оленів та ще й з тірольськими прибамбасами.
Мені й геть стало весело: не мине й п’яти хвилин, як я хвацько збіжу широкими металевими сходами «жовтого» корпусу університету і тут же, поруч, у «Яблуньці», вгамую справжнім білим (було, було…) непідробним «Ркацителі» спрагу до знань!
Відтарабанив я перші три «питання» під іронічними поглядами того благородного чоловіка, як він і хотів, не комплексуючи, та й почав переповідати творчо, своїми словами, тоту казку.
Чоловік почав сміятися. Я навіть образився. Ну, прожени, але чого збиткуватися?
— Ви словником користувалися? – питає спокійно, наче садист незакомплексований.
— Ні – і згадую (знай, коли пити!), що цього року можна користуватися словником. – Забув…
— Ну, давайте, давайте, – заохочує він, – я бачив, що у вас є. Спробуймо знову.
Ми люди не горді, два рази припрошувати не треба. Щоправда, ці тірольські казки з мисливцями та оленями в капелюхах із пір’їнами сюжетують через суцільні фолькфразеологізми, так що ми через півгодини вже мало й не посварилися: ну, мене ж недарма два роки вчили гарні люди в газетах, куди там тому журфаку…
Я навіть почув комплімент на свою адресу типу: такі хлопці й на інмовах не зайві були б, і я вже не знав, яке зло менше: «спецназ» чи… Але то — що в лоб, що по лобі.
Ми тепло попрощалися. За руку. Він залишився, бо мало кому ще збреде в голову прийти в законно відведений час.
Традиційно екзаменаційний лист залишається в останнього екзаменатора. З ознайомленням абітурієнта. Навпроти мого прізвища стояло: Відмінно. Cum laude (з відзнакою, як я потім дізнався у свого прекрасного викладача латині Юрія Вадимовича Шаніна). І розбірливий підпис: Березняк.
І тільки згодом-згодом-згодом до мене, самовпевненого молодого дурка, дійшло, що значним чином вирішив мою подальшу долю викладач факультету іноземних мов, паралельно працівник Міністерства освіти (потім ми ще зустрічалися, але то інша історія) Євген Березняк. У миру. А насправді – один із кращих розвідників Другої світової війни… Так, майор «Вихрь»!

«Зебра» як лакмус для совка

Яка велика штука – менталітет! Згадаймо… (стоп – щоб нікого не образити, я не наводжу жодних прикладів)… як інколи весь народ, окрилений ідеєю, вставав, як один, і здобував, що прагнув. За великим рахунком. Гадаю, що й сам читач для себе знайде відповідні приклади. Але то, так би мовити, в годину «жизни роковую». А постійно, щодня, зранку до вечора, живемо, як є, орієнтуючись і на прийняту мораль, і на карний кодекс (окрім нормальних людей, які про це просто не думають, бо вони – нормальні), та й по тому. Хотів цим сказати, що є велике й мале (в уяві пересічного громадянина, бо, за великим рахунком, там немає різниці), більше – малого і його так багато, що в сумі то і є наше буденне життя і, відповідно, менталітет – теж буденний як сума

читати