Завантажити

атакували, атакували роками (читайте повісті В. Кондратьєва), поклали стільки солдатських і офіцерських життів, доки противник не загрузився в ешелони і не відбув на захід. А щоб життя медом не здавалося на терновних шляхах до комуністичного раю!
Бо інший письменник-фронтовик, Астаф’єв Віктор Петрович, відзначив: та зрізати той Ржевський виступ можна було, кинувши в бій не мало не багато, а пару-трійку танкових батальйонів. Але не піднімати в лобові атаки піхоту.
Тож так треба було: і на війні воєнній, і на війні побутовій: не дрімай, карась, лох, фраєр, мужик… Щось змінилося?
Та все одно рано чи пізно, замість голодоморів, бійок, цілин, космосів, атомних бомб (колись привітаємо Ейнштейна із Сахаровим і рештою, поговоримо про анігіляцію і про те, кому на Русі жить хорошо), тобто, після всього того, куди ми ціну за свою працю викидали на маршалів і генералів (де воно, це лайно?), у тому смислі, що вони, турбуючись про нашу безпеку, бліндажі й бомбосховища нам придумали (та аварія на ЧАЕС показала, чого вони, а, по-чесному, й ми всі разом варті (і ми лайно, братове, лайно)… ага, та я про те, що все ж рано чи пізно окремі з нас отримують житлоплощу. Державну. Ордер. Жовтий ключ від замка під гвіздок. Нічого, замки поміняємо. Це ми вміємо. Поки ж освячуємо отримане. За дванадцять мільйонів умерлих у годину Голодомору. За сім мільйонів кинутих у лобові атаки: аякже, кожен мусить буть героєм. За п’ять мільйонів посаджених ні за що, ні про що. За п’ятдесят мільйонів, кинутих Кравчуком, Кучмою, Медведчуком чи скільки їх там…
І ви заходите в своє. І біс із ними, що начальники, виконроби і загалом прості хлопці, наші таки хлопці, мало не з села рідного, розікрали, що могли, і ви роками ще будете доводити до ладу нарешті рідне житло, клеючи, шпаклюючи, проклинаючи всіх і вся. І раптом зрозумієте, що внукам трахаться нема де. (Ви про це й не знали і цим не переймалися, на старість літ придбавши аденоми і простати). І чергове коло пекла треба починати з нуля. Шануйся, худобо, навіть тоді, коли тобі нічого втрачати. Вітання всім привидам. (А краще б мені батьки якісь акції житлобудівні купили при моєму народженні за копійки, а потім щорічно ті ж копійки підкидали – гляди, я б уже за повноліття і мав би дах над головою, – просто ж, як шмат недоданого хліба).
…Коротше, проводжаю свою давню знайому без жодних намірів, не в образу їй будь сказано, до нового будинку, до нової квартири, яку моя подруга щойно й отримала. Заходимо у, звичайно, темний під’їзд. Правда, після нульового поверху (це нове для совкового будівництва) жовта лампочка блимає біля ліфта. Ще пахне свіжиною – будинок щойно здано в експлуатацію. Але вже пахне й іншим: котячими сцяками, незнищенною присутністю бомжів (з ордерами на житло, до речі), втиснутими в стіни недопалками. Самі ж стіни розписані далеко не гуманістичними гаслами; срач уселеньський, зроблений людьми, котрі щойно тут оселилися.
І моя рідна, юна, стара знайома кричить, обхопивши ніжними руцями тендітну голівку, в непідробному опівнічному відчаї:
— Господи, великий і всюдисущний! Чому ти не залишив цих людей у печерах і землянках?!

…І втретє – він же

Заздрість – найтяжчий зі смертних гріхів. (Нам до певного часу не дано знати, які гріхи віднесено в розряд безсмертних, але коли Буттям (Богом) підкреслено, що є гріхи смертні, то на антитезі їх можна тільки домислювати, що нас іще чекає. А так на рівні побутовому: не вбий, не вкрадь, шануй, не побажай!.. Словом, щоб останньому з останніх дебілів було зрозуміло, як жить. І всі, в утому числі й дебіли, усе це знають – і що з того? Змінилося за видимі тисячоліття в моральному плані щось у цьому світі? Фіг! Історія вчить того, що вона нічого й нікого не вчить? А хіба дебіл може навчити когось, а паче себе чогось нормального? Візьміть і погортайте світову історію: ну, кого не візьмеш із «вершителів доль» – всі з якимись вивертами, кренами, відхиленнями, збоченнями… Нерон, Ленін, Гітлер, Сталін і далі в тому ж напрямі. Давайте на власний розсуд. Коли не вистачає фантазії – ввімкніть телевізор. Тому рушієм прогресу (?) є не боротьба класів, не суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами і, далебі, не глобальні відкриття в царинах різних там галузей знань і навіть не реклама «памперсів», як гадає епіцентрик Піховшик, а мутація – відповідно до вищенаведених прикмет – дебілів. Пролетарі всього світу ще й досі не об’єдналися, а дебіли – як один у строю: з епохи в епоху, з ери в еру, з п’ятирічки в семирічку. Отож безсмертні гріхи придумані для них. І для нас – бо ми терпимо дебілів, як мух, бліх, вошей).
Стоп, завелися-бо про заздрість. Це ж ознака дебілізму як рушія прогресу! «І побажав він узяти добро його, і жону з чадами, і рабів його, і скотину його». Не знаю, звідки це, бо сам заздрісник: хтось таки ж украде багатотомну енциклопедію заздрощів, побудовану на основі історичних і літературних фактів… І ще: «…той мурує, той руйнує, той неситим оком за край світу заглядає: чи нема країни, щоб

читати