Завантажити

навчили. За мить за легковичком і слід охолов. Господар, звичайно, тут же кинувся до міліції.
Машину знайшли наступного дня на глухій парковій алеї. А в салоні її – два трупи молодих людей, дві пляшки недопитих горілки, як пізніше з’ясувалося, украй самопальної. Була в салоні, хлопці й скористали собі на біду. Щоб передати почуття господаря авто, суперечливі до краю, – не до радощів, що машину швидко знайшли, бо в ній дві смерті, але ж ту горілку міг і сам із друзями випити… то треба бути Достоєвським.
А покійникам то все однаково. Були вони звичайними хлопцями, сімейними, перебивалися сякою-такою роботою, на обліку в міліції не стояли, з сусідами жили мирно… Так, ніби з натовпу висмикнуті.

Реакція «професіонала»

– Хазяїне, – чую жіночий голос від хвіртки, – хазяїне! А вийдіть-но!
Виглядаю з веранди: хвіртка ледь прочинена, біля неї стоїть Джеррі, задравши голову і крутячи хвостом. Ясно – хто не знає, що цей середніх розмірів левчик із довгим писком нікого й ніколи не чіпає (коли немає відкритої агресії), той на обійстя зайти побоїться.
Підходжу. За ворітьми стоїть моложава жіночка років під шістдесят, скромно одягнена, на траві клунки.
— Доброго здоров’я вам, хазяїне! – каже жіночка й киває на собаку. – Не вкусить?
— Ні-ні, – заспокоюю я жіночку. І, щоб, як кажуть, розслабити її, пробую жартувати. – Коли її не кусати, вона першою не займе.
Жінка пустила жарт повз вуха.
– Біда, хазяїне! – стурбовано, але з добре поставленим ледь помітним надривом (ці нюанси я потім утяв!) продовжує жіночка. – Не біда, а горе! За один день усього позбулися: навіть знесло хату, сараї, корова, свиня втопилися. Самі, в чому були, ледь порятувалися. Оце ходимо по світу заради Христа, чим добрі люди пособлять… Чи не могли б і ви чим помогти?.. Там чи грошима, чи одежею…
Я в таких випадках завжди розгублююсь, розсипаюсь, розплавлююсь.
Я пам’ятаю, що в 1986 році, коли ми купили цю хату в Ясногородці на Київщині, у ті ж дні й Чорнобиль бабахнув, і мій покійний батько ходив до голови сільради і казав йому, що коли будуть переселенці із зони, то можемо прихистити якусь сім’ю…
Я пам’ятаю, що коли зрештою природа не витримала чиновницької наруги, безголів’я господарників і крадійства державних достойників і викинула талі й дощові води з берегів на голови ощасливленого обіцянками отих вищеназваних закарпатського люду, – я телефонував своєму товаришеві, письменникові Дмитрові Кешелі до Ужгорода і пропонував: якщо є там якась сім’я, якій і зовсім непереливки, хай приїжджають до мене, до кращих часів, місця вистачить…
За роки безсовісної свободи для хижаків я розучився червоніти, а тут раптом відчув, як запашіли щоки. Грошей у домі – ані ламаного шеляга, одіж – тільки для роботи в саду і городі, ще штани й сорочка для поїздок у місто. Щось таке я й промимрив, відводячи очі вбік.
– Та можна й продуктами, – не перейнялася моїм станом жіночка.
– О, то це я вмить! – скрикнув я радо.
Схопив доброго кошика, ножа і метеором на город. Вирізав капусти, вирвав перцю, помідорів, цибулі, ще там чогось, коротше, з «верхом», більше, ніж у середньостатистичному продовольчому на пересічного громадянина.
– От спасибі, добрий чоловіче, – раділа жіночка, вкладаючи овочі в торби, де вже було трохи городини. Совість мене трохи одпустила, і я завів розмову:
– А звідки ж ви, тіточко?
– Та… З Западної я… З Франківської я…
– А з району, з району якого, тіточко? Я там уздовж і впоперек усе сходив.
– З Франківської я… Із Западної я… – заспішила жіночка.
– Та з якого ж району? – тупо все ж повторював я, подумки чіпляючись за потоплені райони Закарпаття. Але ото вже вслід жіночці…
І тут до мене нарешті в черговий раз дійшло: як був дурнем, так дурнем і залишився.
Ну, те що тітка плутала грішне з праведним, а ти зразу не врубався, – півбіди, не спеціаліст, не зреагував одразу на незнання гостею географії. Та й то пізніше вже було! Але ж акцент?! Кандидат філологічних наук, не останній письменник, а не відчув, не в’їхав у мову відвідувачки: не міг би відразу відзначити, що говірка тітчина надто звична для центральноукраїнського вуха і жодного натяку на закарпатські незнищенні діалекти. Ну, Пушкін, ну, сучий син, ну, лопух, або ж фраєр, або ж лох по-сучасному!
– Тітко! – крикнув я для самоствердження в далеку спину. – Учіть географію! І взагалі, ваші депутати на Закарпатті, – Суркіс і Медведчук!
Дістав, так би мовити…

Просто і буденно…

Був один із тих весняних днів кінця квітня, коли природа остаточно вирішує повернути на тепло. Сірі хмари зволожили небесний купол, пухнасті білянки витерли його досуха, і воно стало чистим і синім-синім, аж матовим. У кришталевому повітрі стояв густий і терпкий запах щойно розкритих тополиних бруньок, що забивав навіть неперевершений аромат борщів і котлет, який накочувався хвилями з розчахнутих навстіж вікон їдальні, небезпідставно прозваної студентами «Бухенвальдом».
Життя прекрасне! Ми проходили мимо «Бухенвальду» –

читати