Завантажити

битій глиняній долівці, величний і спокійний, і голова моя була наче синя диня і м’яка.
Шкарубкими своїми руками вони надали тій кулі пластиліну сякої-такої круглої форми (на що б жоден лікар не відважився), поклали, мовчазного, в люльку і вирішили спільно, що, коли не виживу, підуть і втопляться в копанці.
Я вижив, і навіть батько ні про що не здогадується; подивився, що я мовчу багато, та з личка спав, та синьо-жовтий якийсь, а пильніше приглядатися за роботою не мав коли.
Так що мій політ був засекречений не менше, ніж перші космічні одісеї з людьми на борту. Бо нібито й живий і жвавий, та хіба ж можна гепнутися немовлячою голівкою об твердь безслідно?
Рівно в сім років давали колись дітям розв’язувати їхні засохлі пуповини. Знали, селюки репані, вже тоді, що людська особистість формується саме до семи років. Рубіж! Починається справждешнє життя, «без коників»! Десь та пуповина, відрізана при народженні і заплутана, зберігалася, а тепер видавалася новій особистості: розв’язуй. Розв’язуй, голубе, і випускай на волю свої доброчесні вчинки, вивільнюй розум, розв’язуй наперед свої житейські проблеми… А не розв’яжеш – така вже твоя доля, як Бог дасть по ділах наших…
І я сидів на призьбі, мудруючи над хитрим вузлом. Не можна користуватися ножем, ножицями, навіть цвяхом. Тільки зуби і руки. Дещо піддалося, а решта – решту проблем розв’язую й досі. А був я нетерплячим і вже трохи атеїстом, то й покинув це гибле діло. А бабуся, сплакнувши і зітхнувши, погладила мене по бідній голівці, пішла закопувати мою пуповину в потаємне місце чи палити – то як у різних місцевостях ведеться…
І коли майже був підлітком, після чергового мого вибрику бабуся й зізналася спересердя: ох, не дарма, все’дно, ти голівкою долівки торкнувся. І повідала отсю історію. І я раптом замислився: не над своїм недоброчинством, звісно, а над тим, що я цю історію знаю, вона мені часто сниться, завжди однаково: наче дивлюсь на себе збоку в повільній кінозйомці в сіро-фіолетовому кольорі, – довгий-довгий політ, ще довше приземлення і величезна сліпучо-біла пульсуюча куля перед очима… і жодних деталей, решта розказаного – то вже з пізнішого досвіду.
…Отож повернемося до люфту між початками ходіння і лазіння. Коли зіп’явся на ноги і зробив перший крок – то мій другий спогад про життя в цьому світі. Зі слів свідків-родичів це виглядало так: була весна, і мені йшов дев’ятий місяць. У дворі підсохло, пробивалася перша травичка. Перед повіткою на землю послали кирею, на неї — старого кожуха, і випустили мене, прив’язавши до чогось там, аби не виповз із окресленого місця і грівся на сонечку. У самій же повітці мама з бабусею перебирали картоплю і, розігнувшись над купою, могли спостерігати через навстіж прочинені двері за малюком. Був і персональний сторож – пес голови колгоспу Петра Герасимовича Кошового, який тоді в нас квартирував. Собацюра мене страшенно любив, глядів і дбав, вилизуючи шмарки під носом. Саме цей факт (чомусь усіма краще запам’ятовується негативне…) і превалює у спогадах рідних. Бо наступний вони прогавили.
Я ж його «забив» чітко. Якимось чином скинувши прив’язаного пояса, вчепився руцьою псу в загривок. Пес підвівся, і я разом із ним. Пес пішов – я подибав поруч, метрів сім рухалися. Клятий барбос підвів мене до ями з-під картоплі й легенько струснув у неї. Я не злякавсь і не заплакав – звичка. Натомість зацікавився їжаком завбільшки з себе, який рив похилого тунеля. Пес заглянув згори, побачив їжака і подав голос.
Ніяк не дійдемо до лазіння, хоча мені видається, що вищесказане має до того стосунок: мабуть, у тій-таки сфері підсвідомості. Тільки на якому рівні її?..
Бо першого свого дерева я не пам’ятаю! Мабуть, це були старі розлогі яблуні в саду, по низькому товстому гіллю яких можна й походити. Чи невисокі неламкі вишні, що манили ранніми кисло-солодкими ягодами?..
Та це жодного значення не має. Головне, що побачив Землю з висоти більшої за власний зріст і зрозумів, як розширюється простір, коли забираєшся вище, відчув під пальцями ненадійно солодку міцність галуззя, а босими ногами шерхіт опадаючої кори, коліньми – спокій стовбура.
Воно – до тремтливого холоду внизу живота – зсередини як непевна сила нав’язувало свою волю, підштовхувало до нових висот.
І почав їх підкорювати! Та скільки там тих дерев у невеличкому, на тридцять дворів, українському селі біля недалекої межі лісостепу і степу (не рахуємо плодово-ягідних)? Верби, осокори, берези довкола кладовища… Дерева, прямо скажемо, у смислі лазіння нецікаві. Верби розлогі, немає пориву в космос, інколи на них гніздяться сороки чи ворони, до яких важко добратися, але можна схиляти гілку з гніздом, аби виводок не харчувався дрібними курчатами з ближніх дворів. Осокори більше націленіші в небо, але товсті, галуззя страшенно ламке, ненадійне, на всіх зламах, обірваному листі проступає якась клейка речовина, так що важко потім руки відмити, не кажу вже про сорочку і штани. Осокори цікаві тільки тим, що на них гніздяться

читати