Завантажити

Інтернет. І тут приходить Валік Авраменко. Він корів пас, причина поважна. Правда, до закінчення історичного матчу залишалося дванадцять хвилин. Це я точно пам’ятаю. Чому історичного – бо за ту супротивну вулицю грав робітничий клас: хлопці з Криворіжжя, Маріуполя, Донецька… Батьки їхні свого часу подалися по вербовці, а баби й діди (останніх майже не було по війні) залишилися в селі, отож, онуки й приїхали на молоко на літні вакації в гарних кедах, спортивних трусах і майках… Та, головне, оскільки баби їхні навпроти через садок і город, вони мали юридичне право грати за свою неньку – вулицю. Привіт Суркісам!
Я не знаю, що керувало Валіком Авраменком. Може, його ті кеди китайські завели, чи блакитно-голубі труси, чи те, що не своїх корів пас, а на харчі підробляв, бо батько доходив в останній стадії туберкульозу, – як би там не було, але за вісім хвилин Валік (привіт, Афган, привіт, полковнику) босий, у сімейних трусах, зрівняв рахунок. Змичка села з містом дала тріщину. Запахло великою політикою, сутінки (у прямому розумінні) згущувалися. Уже щось, ніж нічого.
…Я прийняв на груди потужний м’яч… іншим разом відскочив би він від мене, як від стіни… я його прийняв, стоячи впритул спиною до власних воріт (і це був би вирішальний гол), і м’ячик той поза всякими фізичними законами прилип до моїх грудей, я його, рідного, опустив через живіт і коліна донизу, на стопу, легко, мов Пеле в 1958-у році, закинув собі за спину і пара-трійка бійців із гірничо-збагачувальних комбінатів автоматично кинулася туди… а я, не глядачи, п’яткою, повернув рідного й круглого собі на хід… а переді мною, до вражеських воріт, було не менше, як метрів сімдесят.
І я їх пролетів… не знаю, як. Це було щось нейморвіне: від свого воротарського до їхнього. Землі я під собою не чув. Дихання – його не існувало: у моїх легенях було небо. Ще мить – і я б злетів над вигоном (у смислі, місцями футбольним полем, далі – над річечкою, над селом, полями, Землею). Якби я не побачив, як Валік Авраменко, кривавлячи траву з розбитого пальця, не показує мені, аби він (він!) не опинився в положенні поза грою (я-бо йду (лечу) окремо, а він шкутильгає в напрямі чужих воріт. Я обіграв воротника, кинув м’ячика Валіку, сам вистрибнув за лицьову (село селом, але газети читаємо), і Валік спокійно котнув круглого через відповідну лінію. 4:3. Ну, там шум, гам, грать до побєди, хто першим упаде і таке інше.
Але за боковою лінією поля сидів із годинником на зап’ясті великий і рудий, невідомо до кого приблудний гірник чи металург, котрий й проголосив:
— Усьо, босота! Колокол одбацав. Фраєра виграли.
Тут і прокурор не придереться.
А я не стільки перемозі радів, скільки намагався в собі розібратися: як літав, чи справді літав, а коли літав, то чому і як? Словом, як у Тютчева: «мысль изреченная есть ложь». Спробував пробігти (відтворитися в тому ж темпі) футбольним вигоном – ледве здолав ті нещасні до ста метрів. Як казав герой уже Горького: «...испортил песню дур-рак!».
Але ж незабутнє враження залишилося, присмак незбагненної душевної ейфорії запам’ятався, закодувався в підсвідомості аби потім, при повторі, зіставляти аналоги.
Цього довелося чекати років зо п’ять. Їхав я на навчання, бо волею Євгена Березняка (читайте вище) був зарахований до університету. Пізній пазик-автобусик Суми-Терни-Конотоп, вибрано останній, аби й на поїзд сісти пізніший, щоб прибути до столиці вдосвіта і почати як-небудь облаштовувати власний всесвіт (про Росію іще не йшлося): вибивати гуртожиток, призвичаюватись до занять, зрештою, виходило, що починалося нове життя. Оце я з відвертою мужністю зрозумів, щойно автобусик покинув Терни – у ніч. І тільки притлумлені фари поодиноких авто навстріч. Не густо звідти повертаються, чомусь поетично подумалося мені. «Звідти» – у смислі з нового життя. Я подумки оглянув свій багаж перед порубіжжям.
Виходило не густо: пішов двадцятий, маю недавно народженого сина, посадив багато дерев, деякі навіть прийнялися, допомагав заливати фундамент нової хати; у сумці весь мій гардероб, кілька улюблених книжок; у торбі яйця, смажена курка, масло, ще там щось і півсотні на перший випадок. Із фізики я достеменно знав, що випадок – це зустрітися двом атомам із протилежними зарядами в безконечному просторі й неміряному часі.
Я виглянув у вікно автобуса, де зрідка пробігали поодинокі села з жовтуватими маячками-вікнами невідомих осель, звів очі догори, де ще дальнішими були стиглі передосінні зорі; я глянув униз: там, окрім дороги, зліва ж таки, бо в нас такі правила руху, і я сам сидів зліва, – більше нічого не було, крім тихої темряви.
Отако воно… Один-єдиний атом у Всесвіті, що усвідомив себе атомом, уже не атом. Добре, що бортовий годинник автобуса, себто, на моїй руці которий, усього пару хвилин відстукав, як і подобає згідно з теорією Ейнштейна. Бо мені здалося, що я провисів під стелею, чи як там її, пазика цілу вічність у невагомості: отак мене понесло. І якби не державницька турбота Мінавтодору про пасажирів,

читати