Завантажити

наступний урок, спалахнула суперечка.
– Та ніхто в світі удень зірок не бачив!
– Хіба я винен? – захищався хлопчик.
– Удень зірок не видно і в телескопи, планетарій увечері відкривається, астрономи вночі працюють, – набирала серйозного характеру розмова, – а телескопи в мільйон раз сильніші за твої очі!
Вони й дзвінка не почули. Вчителька російської літератури і керівниця Юлія Адамівна мало не силою запхнули їх у кабінет. Тільки тепер хлопчик побачив, що його оточували одні хлопці, бо дівчата сиділи на місцях. Він відчув, що йому в чомусь пощастило, а в чому саме – не міг сказати. Лєна вже не дивилася на нього, Наташка підхихикувала.
– Де пожежа, що горить? – запитала Юлія Адамівна.
– Небо в огнях, – вихопився Генка.
– Юлія Адамівна, – встала Наташка, – ось він, – показала на хлопчика, – каже, що бачить удень зорі.
«Що вона скаже?» – подумав байдуже хлопчик. Лєна опустила очі, робила вигляд, що її нічого не стосується. І хлопчик зрозумів, що Наташка більше нічого не скаже. Він має розплачуватись тільки за зорі.
Він підвівся і твердо сказав:
– Юліє Адамівно, я справді бачу вдень зорі.
Клас шумів і сміявся.
– Тихо, діти! Ну, наскільки мені відомо, людські очі не в спромозі вдень бачити небесні тіла. Навіть у телескоп ні зір, ні планет не видно. Лише радіотелескопи приймають удень електромагнітне випромінювання зір і тим самим показують їх нам о будь-якій порі доби.
– Ми йому говорили, він не повірив!
– Ми ж тобі говорили!
– Казку вигадав!
– Піонери не брешуть! – перекривши всіх, сказала одвічна трійочниця Люда Бодлог.
– Тому я й сказав це, – сказав хлопчик, і клас затих. Усі опинилися в незручному становищі.
– Діти, – почала через паузу вчителька, – хіба це має значення, чи бачить хлопчик удень зорі чи ні? Ми знаємо, що вони світять і вдень. І хлопчик вигадав, що він їх бачить. Тільки в нього одного вистачило фантазії придумати голубе небо усіяне білими крапками. Мрія – це прекрасно! Давно колись жив незвичайний письменник Олександр Грін – ви всі знаєте його книгу «Червоні вітрила», – принаймні бачили кінофільм. У його творах люди підіймаються в повітря без будь-яких пристроїв, бігають по воді, мов по доріжці стадіону. Але ми читаємо і не помічаємо нездійсненного. І можливо, з хлопчика виросте великий чарівник слова…
Хлопчик побачив, що його починає затоплювати загальне захоплення, гребінь майбутньої слави ось-ось мав підхопити його.
– Юліє Адамівно, – знову підвівся він, – у нашому планетарії є радіотелескоп?
– Є. Невеликий.
– Юліє Адамівно, ходімо класом у планетарій після уроків. Ви по черзі дивитиметеся в телескоп, а я буду показувати, де яка зірка.
Вчителька зітхнула. Хлопчик сам спалив за собою мости.
– Ходімо, ходімо!
– Добре, – вона ще раз зітхнула, – підемо. Тільки у планетарій пускають за квитками. У вас є гроші?
– Є! Ми не тратилися на обід, він заговорив нас! Молодець! От добре!
– Домовились… Відкрийте підручники…
У планетарій пішли всі до одного. Коли хлопчик і не доведе, що бачить зорі вдень, вони зустрінуть багато цікавих речей. Про це тільки й говорили дорогою. Більше хлопці – дівчата купчились біля Юлії Адамівни. Вчителька була заглиблена у свої думи.
Хлопчик зрозумів, що Юлії Адамівні шкода його.
— Нічого, це не довго, – подумав він. – Ось і планетарій. Дівчатка з учителькою зникають за дверима. Зараз вони братимуть квитки.
– Стійте, хлопці. Дайте аркуш паперу і різнокольорової пасти, – попросив хлопчик.
Генка і ще двоє тримали ранець, на ранці лежав аркуш у клітинку. Хлопчик дивився на небо і ставив на аркуші різнокольорові крапки.
– Ось так вони розташовані. Це над телевежею. Ще з якого боку зарисувати?
Йому показали. І він відзначив зорі над шпилем кінотеатру «Дружба».
– Можете перевіряти. До скорого!
Хлопчик хутко зник, товариші і слова не встигли сказати.
Хлопчик спустився на Хрещатик, купив морозива. Залишалося ще кілька копійок, і він пішов за поштовою маркою, про яку давно мріяв.

Дай мені точку опори

З якогось часу Никодимов, інженер одного з московських заводів, став помічати, що син його Ернест – названий так на честь великого письменника – сторониться техніки. Просто байдужий до неї. А це взагалі дивно. Адже хлопчаків хлібом не годуй, тільки дай подивитися нову автомашину – скільки їх збирається у дворі біля «Волг» і «Москвичів», а то й коло простісінького мотоцикла, коли хтось із мешканців будинку длубається в моторі власного транспорту. Що вже говорити про фотографії та моделі космічних кораблів. Хлопчаки ладні сидіти над ними годинами.
У дитинстві Никодимов «колекціонував» зарубіжні автомобілі. Це вони робили разом із другом. Ганяли по Москві і записували до спеціального реєстру побачені нові марки. Друг його став письменником і в одній книжечці згадав цю забаву.
Тепер же, гуляючи вулицею Воровського, де безліку іноземних посольств, Никодимов тільки зітхав, коли мимо проносилися «Паккарди», «Ролс-ройси», «Фіати»,

читати