Завантажити

«студебеккер» також на щось здатний.
Вітька діставав ногами із сідла. Хлопчик зайвий раз відзначив подумки і це, коли Вітька на корпус вирвався вперед, і аж пританцьовував у сідлі, пригнувся до руля, і вицвіла голова його то з’являлася, то зникала з-за спини в такт рухам. Сорочка у Вітьки вилізла з штанів, хлопчик бачив зім’ятий шматок синьої майки і смужечку темної шкіри. Голова Вітьчина миготіла з-за спини все швидше і швидше, і відстань між ними збільшувалась, і, як в’їжджали в Гринівку, становила метрів двадцять.
Хлопчик гадав, що селом вони поїдуть статечніше, але Вітька не знизив темпу. «Чорт, – вилаявся пошепки хлопчик, – тут живе Манька з їхнього класу, а Вітька її любить. І задається!» Хлопчик навмисне знизив швидкість, утішаючи себе думкою, що не дасть Вітьці тим самим відчути всю радість перемоги. Але хлопчик просто втомився. Він подумав, правда, що молодший за Вітьку на два роки. Це було потаємне заспокоєння совісті, що на мить неправильно засудила необмовлену й словом гонку.
І коли Вітька зупинився на повороті другої вулиці, відстань між ними була з добрих сотню метрів.
Біля клубу старші хлопці грали у волейбол. Вони були роздягнені до майок і трусів. В одного труси були білі з червоною окантовкою внизу, і біла майка з літерою «Д» на грудях, на ньому також були гетри і кеди. З нього й не зводили очей, і хлопець намагався бути в центрі події: «тушив» усі м’ячі і гаряче сперечався, коли противник вказував, що він зачепив сітку чи «заступив». Грали куток на куток, п’ять партій. Потім кращі гравці кутків організували збірну і викликали на змагання «збрід старців». Зайнялася суперечка при розстановці збірної, хлопець у «динамівській» майці демонстративно перейшов на бік охочих, когось зіпхнув із майданчика, і, майже закривши очі, тицьнув пальцем на тих, із ким виявляв бажання грати. Вітьку він поставив під сітку, сам став зліва і довго пояснював Вітьці, як треба «викидати» м’яч для «тушіння».
«Збрід» програв безнадійно. Усередині третьої партії справжній спортсмен облаяв своїх партнерів і пішов із майданчика. Зняв усе неквапливо з себе, залишився в голубих плавках, спортивну одежу склав у аваську, у штани замотав звичайні чорні труси і звичайну – синю майку, і, як був у плавках, так і сів на велосипед і поїхав купатися на ставок. Хлопчикові чомусь стало шкода його. Пішли розмови про того, хто «строє з себе майстра», «подумаєш», «задається», «обійдемось», але волейбол уже розладнався, і всі пішли купатися.
А вже десь після обіду хлопчик і Вітька помалу поїхали додому.
Хлопчик розімлів після подорожі, борщу та галушок. Він вийшов із світлої і чистої недільної хати, трохи потинявся по траві і садку; потемніла від соковитості, трава видавалася хлопчикові холодною і освіжаючою; а тоді пішов до стіжка соломи, де стояв прицеплений велосипед і побачив, що немає насоса.
Хвилину вони мовчали. Вітька обдумував повідомлення хлопчика. І раз по раз поглядав на свій голий велосипед в тіні під сараєм.
– Може, випав, коли переганялися? – невпевнено сказав хлопчик.
– Запросто – сказав Вітька. – Наскочило колесо на грудку чи ямку, підстрибнуло, трусонуло, і…
– Сьогодні неділя, по тій дорозі навряд чи хто їздив, окрім нас.
– Само собою. Випав і лежить. Він же білий у тебе? Білий. Добре видно. І якщо там ніхто не проїжджав… Можна поїхати і подивитись. Поїхали!
І підбадьорений хлопчик побіг за велосипедом. Мимо дядькової хати промайнули блискавками. Хлопчик навіть обігнав Вітьку і, щоб той чого не подумав, обернув до нього обличчя, на якому старанно було написано: знай наших… А до Гринівки вони їхали повільно, по обох краях дороги, оглядаючи кожний метр. Хлопчик розмірковував уголос, що навряд чи хто їхав сьогодні після них: он видніються відбитки велосипедних шин, і хоча їх наче й забагато, відбитків, та все не свіжі, давні, вже позагортувані пилюкою, а ось їхні видніються…
Насоса не було. Вони вже в’їхали в Гринівку. Зупинились і поглянули назад, на сіру дорогу, що слалася під гору.
– Багато пилюки, – сказав Вітька. – Коли навіть і їздив хто після нас, вітерець притрусив сліди.
— Та й навряд, щоб він випав на дорозі, – продовжував розмірковувати вголос хлопчик.
– Мабуть, що так, – легко згодився Вітька.
– Я міг його і в селі згубити.
– Запросто.
І вони поїхали селом, аж до клубу. Там уже нікого не було. Тільки два малюки кидали через сітку гумовий м’ячик.
Хлопчик обдивився місце під кущем, де він покидав велосипед.
– Ей, малі, – строго крикнув потім гравцям, – насоса не бачили?
– Ні, – сказав один, а другий чомусь кинувся тікати. Хлопчик швидко догнав його, і малюк упав на бік, як песик, дивлячись переляканими очима.
Хлопчик взяв його за комір.
– Ти бачив насос?
Малий почав плакати, і хлопчик струсонув його.
– Ти бачив насос?
– Не-е брав я-а.
– А чого тікаєш?
– Так. Не брав я-а.
– А хто брав?
– Не зна-а-ю-у-у, ми тільки прийшли.
Малий уже по-справжньому ревів. І хлопчикові також

читати