Завантажити

«Рено», «Пежо», «Крайслери» і що тільки завгодно. Він тільки зітхав, бо Ернест залишав те поза увагою.
Ні, Никодимову не ставало боляче від думки, що син візьме та й не стане інженером, як він, хоч у сім’ї чоловіки з діда-прадіда були зв’язані з технікою. Никодимов узагалі не збирався нав’язувати своїх міркувань Ернестові щодо майбутньої професії. Він навіть не піддався прикладові багатьох своїх знайомих і не наймав учителів музики, англійської мови чи ще чогось, не вистоював у чергах, бажаючи записати хлопця в секцію фігурного катання. Ерік має сам вибрати собі професію по душі, говорив дружині. Хоч, звичайно, на самоплив такої відповідальної справи не варто пускати. Хай більше читає різноманітних книжок, дивиться цікаві телепередачі – інтерес пробудиться. Тим більше, Ернест закінчує лише третій клас.
Не хвилювало династійне питання Никодимова і не обов’язково Ернестові мати справу з машинами. Тут було інше.
– Як же, – думав Никодимов, буде важко хлопцеві у вік науково-технічного прогресу. Ким би він не став, яку б професію не обрав, він не може не зіткнутися з автоматикою та механізацією. І то це півбіди. Як він почуватиметься в майбутньому світі суцільних машин? Ясно, що зле. Це те саме, якби сьогоднішнього городянина закинути в джунглі. Спробуй знайти розраду, коли ти непристосований до умов.
Він заводив обережні розмови з Ернестом. Син начебто й орієнтувався в тому, що повинен знати хлопець його років, проте справжньої зацікавленості не виявляв. І виставка досягнень народного господарства не сколихнула. У павільйоні «Космос» Ернест задумливо розглянув зразки місячного ґрунту, надовго зупинився біля корабля типу «Восток», вдивляючись у манекени космонавтів у середині кулі, помацав пальцями почорнілу, шкарубку обшивку.
– Бачиш, які товсті стінки, – сказав Никодимов, – уявляєш, як розжарився «Восток», коли увійшов зі страшенною швидкістю в густі шари атмосфери…
– Я знаю, – відповів Ернест. І ще раз задумливо провів пальцями по обшивці. Зітхнув і пішов далі – уже до виходу. Навіть не оглянувся ні разу.
– У тому кораблі літав Комаров із двома товаришами, – хотів продовжити розмову Никодимов. Хотів нагадати загибель Комарова, аби підвести Ернеста до висновку, скільки ще треба працювати і працювати людям Землі, усім без винятку, аби дорога до планет стала безпечнішою.
Син змовчав, не обернувся. Никодимов тільки відчув, що Ернест знає це. І поведінка його не пояснюється байдужістю. Він просто вразливий, вирішив батько. Трохи відстав і подивився на хлопця. Але що я можу в ньому побачити? Високий, як для третьокласника, білявий трикутник галстука трохи з’їхав набік…
І чим пильніше Никодимов приглядався до сина, тим настирливіше випростовувалося питання: щось треба діяти.
У тісняві тролейбуса, по дорозі на завод, продовжував обмірковувати синову долю.
– Ерік вразливий, – думав інженер, – і це ще гірше. Виросте, техніка піде вперед ще далі. Він зробиться нервовим, утратить віру у власні сили серед маханізованого стовпотворіння.
Зранку дощило. Вийшовши з тролейбуса, Никодимов натягнув на голову болоньєвий беретик, застебнув плащ. До початку зміни ще залишався час. У бік заводу йшло багато народу. Щоб не штовхатись у прохідній, інженер стишив кроки: хай проходять, він ще встигне.
– От літо, Вадиме Юрійовичу, – гукнув хтось із знайомих, – дощ і дощ.
– Нічого, у суботу махнемо по гриби.
Незатишним видається конструкторське бюро, коли туди приходиш зранку. Особливо у хмарний день. Доводиться вмикати неонове освітлення, сіре, холоднувате. Голі стіни навіюють пустку. Колись дівчата обклеїли їх вирізками з журналів – все ж веселіше – але пожежник із міркувань безпеки змусив познімати оті пейзажі, портрети авторів, репродукції картин.
– Врешті, я давно звик, – подумав Никодимов, і тільки на хвилю бюро видалось незатишним і, мабуть, уперше. – Ось почнеться робота, і все забудеться.
Заходили співробітники. Гомін, сміх, анекдоти, розмови. Дзвінок. Усі схиляються над пультами. Дехто вмикає додаткове освітлення. Лампа освітлює тільки одне робоче місце. Стає затишніше. Почалася робота.
Никодимов закінчував креслення. Згодом мав віднести його в цех. Залишилися дрібниці, які не потребували зусиль. І він продовжував думати про Еріка.
Сусід праворуч, працюючи, мугикав щось собі під ніс, і це знову відволікло Никодимова. Він мимоволі вслухався. Величко повторював раз по раз лише два рядочки якоїсь пісеньки. Справжній глава сімейства, самих дітей четверо. І вигляд у цього глави: опасистий, лисий, повне обличчя.
– Усе мене відволікає сьогодні, – вирішив Никодимов. – То приміщення бюро не сподобалося, то пісенька Величка заважає. Бач, який він безтурботний.
– Слухай-но, Івановичу, – несподівано для самого себе сказав Никодимов.
– Я за нього, завжди готовий, тут як тут, – одразу відгукнувся Величко.
– Ти чоловік у сімейному ділі досвідчений, – почав інженер і йому трохи незручно стало, бо здавалось, говорить не те, що хоче.
– Ну, ну, –

читати