Завантажити

переходу перейти на другий бік Хрещатика і піднятися вгору.
Хлопчик мав намір сказати Лєні все одразу, щоб у них залишився час обміркувати, як бути і що то значить – бачити вдень зорі.
Та щойно хлопчик підійшов до Лєни, як надибав багато змін. На голові в дівчини були рожеві банти, а не білі, з якими вона прийшла в школу; черевики блищали, і хлопчик мимоволі оглянувся на будочку чистильника. І сама Лєна мала дуже поважний вигляд, що хлопчик побачив: зорі відсовуються трохи вбік.
Вони перейшли на другий бік Хрещатика, але не стали підійматися вгору, на Енгельса. Попростували Хрещатиком, не змовляючись, це якось само по собі вийшло, бо вони взагалі ще й слова одне одному не сказали. Дуже вже серйозною і поважною була Лєна, хлопчик навіть ішов дещо збоку. Він бачив, що зорі віддаляються все далі й далі, але не міг чомусь заговорити, і чим довше вони йшли, він розумів, що почати розмову з кожним кроком важче.
Їх виручило велике скупчення людей біля метро. Поки очікували, коли сплине потік, мимоволі стали поряд.
– У цьому сезоні в моді спідниці-міні з застібками спереду і з вирізом, – задумливо сказала Лєна.
– Я б сказав, що більшість дівчат зараз ходять у штанях, – зауважив хлопчик.
– Дуже практично і красиво, – підхопила Лєна.
– Шкода, що вам у школу не дозволяють одягати брюки.
Лєна зітхнула.
– Колись мають дозволити.
Так у них почалася розмова серйозна, і продовжувалася вона тепер без перерви. Розмовляли про кіно і театр, бо реклами траплялися на кожному кроці, дійшли висновку, що «Ну, постривай!» несерйозний фільм і значно цікавіші «Бременські музиканти». Коли нарешті підійшли до будинку Лєни і настав вирішальний момент, знов запанувала пауза. Лєна потупила очі.
– Що ти мені хотів сказати?
– Я відкрию тобі одну таємницю…
– Я не з тих, що підводять друзів.
– Я це знаю, тому й вибрав тебе. Я вірю тобі. Ти без мого дозволу нікому нічого не скажеш. Навіть мамі, – останні слова хлопчик прошепотів.
– Про це знатимемо тільки ти і я, – запевнила Лєна.
– З деякого часу, – промовив хлопчик, – я бачу вдень зорі на небі.
Він бачив, як округлюються очі Лєни, як ще більший рум’янець вкриває її щоки, а губи ворушаться в німому запитанні.
– Я бачу вдень зорі, – повторив він. – Варто тільки сонцю зайти за хмарину, на чистому клаптику неба я помічаю білі цяточки зір. Щось таке, мабуть, сталося зі мною... Ти подумай про це. І не кажи поки нікому. До побачення!
На другий день він помітив у Лєні багато змін. Два величезні банти красувалися на її світлій голівці, новісінький светр, напевне, викликав заздрість у подруг. Тільки хлопчик ступив до класу, Лєна зупинила на ньому загадковий погляд, і навіть коли вже він сів, то відчував, що дівчина дивиться на нього. І подруга Лєночки, Наташа Літо, споглядала його тепер не так, як завжди. Йому стало ніяково. На уроці хлопчик отримав записку: «Після математики зустрінемось на площадці між другим і четвертим поверхом. Л.» Не повертаючись, бо знав, що Лєна дивиться на нього, він ледь помітно кивнув головою на знак згоди.
На майданчику сновигали сюди-туди старшокласники. Лєна одвела хлопчика в куток і прошепотіла:
– Ти не сердся, я сказала про те Наташі. Вона моя перша подружка і нікому нічого не скаже.
Хлопчику залишалося тільки кивнути. Він щойно помітив, що Наташа крутиться поблизу, норовлячи, однак, на очі не потрапляти.
– Ти сьогодні дуже красива, – вирвалося в хлопчика, хоч він і не думав цього говорити. Лєна знов зарум’янилась.
На великій перерві ловив на собі вже багато дівчачих поглядів. На нього дивилися з захопленням, із заздрістю, подивом, із «подумаєш», з усмішкою. Хай буде так, це навіть краще, в мене б не вистачило сміливості самому всім сказати, вирішив хлопчик. На історії запрацювала «пошта». Хлопчик перехопив одну записку. Звернув увагу одразу на головне. «Він «бачить» удень зорі». Не вникав у суть лапок, бо на другому боці записки значилось: «К. гуляє з Л.В!» Словом, на великій перерві всі знали про відкриття хлопчика. Тільки його, як він сподівався, не оточили й не стали розпитувати, а просто посміялися, або, як Генка Журавльов, намагалися підсунути шпильку. Генка сказав: піди глянь, чи місяць зійшов.
– Місяць удень я завжди бачив, – зітхнув хлопчик.
Ці слова і стали вирішальними. Хто стояв ближче, одразу оточили хлопчика, а поскільки виникла групка, на неї, мов на світло, злетілася решта. Журавльов помацав хлопчикові лоб, хлопчикові друзі його відштовхнули: спочатку розберись. І хлопчик розповів, як було діло, спокійно і докладно. Його вислухали уважно.
– Що ми тобі зробили? – спитав хтось.
– Як, що? – не зрозумів хлопчик.
– Поки ти казку розповів, у їдальні й буфеті виникла черга.
Усі засміялися.
– А я причому, коли справді бачив зорі?
Група то розходилася: що, мовляв, із нього візьмеш, це надто несерйозно, то знов оточувала хлопчика: коли пропав обід, то є нагода потішитися. І скоро в коридорі перед кабінетом літератури, це мав бути

читати