Завантажити

заохочував Величко.
– Я до тебе звертаюся не як до члена місцевкому… – наче відтягував головне Никодимов.
– Тим інтересніше.
– Маю я хлопця…
– Гарний хлопець Ерік.
– От. Я також не можу на нього поскаржитись. Але такий зараз час…
– З компанією поганою повівся?
– Ні, він розумний хлопець…
– Я ж кажу: Ерік гарний хлопець…
– Інше маю на увазі. Час, як пишуть у газетах, науково-технічної революції.
– Правду пишуть, чисту правду.
– І ось наші діти підростуть, коли ця революція силу велику набере. Як то їм буде тоді?
– Та вже якось буде. Їм жити. Я, наприклад, паровоза побачив уперше у вісімнадцять років: як на війну їхав. А зараз і телевізора не боюсь.
– Бачиш, тоді треба буде бути тямущою в усьому людиною. А головніше – пристосуватись до того часу, відчувати себе господарем серед автоматів… словом, – не знайшов потрібного слова і повторився, – пристосуватись до умов.
– Та вони поступово пристосуються. Це якби нас із тобою зараз закинути на сто років уперед, ми б, напевне, не знали, якою ногою ступити.
– Ерік, розумієш, цю поступовість може не сприйняти, бо він байдужий до машин, все те його не цікавить, ніби мимо проходить. Я вже і сяк, і так, показую, розказую – не бере його. Щоб ти зробив, чим зацікавити малого?
– Хлопці незвичайне люблять. Робінзон, Міклухо-Маклай, Марс, Венера… Що ти йому міг показати? Книжки, кіно, передачі по телебаченню, виставку, завод? Давай ось що зробимо: у неділю день авіації, парад у Домодєдово, літаки на грані фантастики. Може, клюне? Я вже по лінії профкому дістану тобі пару вхідних квитків. Згода?
У Никодимова полегшало на душі. Величко повернувся до кульмана і замугикав свою нескінченну пісеньку. Він тепер видавався Никодимову симпатичнішим. Справді, досвідчений чоловік, без зайвих слів знайшов хоч якийсь вихід. Усі хлопчаки у дворі заздритимуть Ернесту. Може, з параду і почнеться перелом…
Звістку про парад у Домодєдово Ернест сприйняв без особливого захоплення.
– То ми ж збираємося по гриби в Ізмайлово.
– Погода неприємна, Еріку, – відповів Никодимов і дав знак дружині, яка також запитально дивилася на нього.
– Справді, намокнемо, померзнемо, – сказала мама.
– Коли буде дощ, то який же парад у нельотну погоду? – поставив цілком доречне питання Ернест.
– Літаки військові, всепогодні, – заспокоїв сина інженер. – Та й чув я, що гриби ще не густо проросли. Ось як пройдуть дощі…
Ернест зітхнув: у Домодєдово так у Домодєдово.
– Тобі пощастило, – підморгнув змовницьки батько, – по-перше, не багатьом дісталися квитки, а по-друге…
Мама зробила вигляд, що їй байдуже до чоловічих секретів, здвигнула плечима і пішла на кухню.
– …по-друге, – Никодимов-старший перейшов на шепіт, – я викроїв із сімейного бюджету трохи грошей і купив тобі оцю штуку.
І батько витягнув із портфеля великий потертий футляр.
– Бінокль…
– Найкращий, який може бути, з дванадцятикратним збільшенням. Морський. – «І цим усе сказано». – Мало не промовив Никодимов. – Бери. Бачитимеш навіть льотчиків у кабінах.
Ерік нічого не відповів – він уже розглядав у бінокль вулицю. Батько прихилив за ним двері на балкон.
У неділю з погодою пощастило. Уранці ще шматки хмар плавали над Москвою, наче не знаючи, куди подітись, і всі зрозуміли, що свято буде сонячне. Столиця заквітчалася прапорами. Не так, як на Першотравень чи Жовтневі, але вигляд мала урочистий. На вулицях ходило багато льотчиків, молодих і ветеранів із десятками орденів на грудях.
Никодимови вирішили їхати на таксі. Швидше доберуться, а ще, думав інженер, малому буде цікаво. Тож тільки спіймали зелену «Волгу» і сіли, він заходився розповідати Ерікові історію автомобільства, розхвалював «Волгу».
– Та що там хорошого, – одізвався водій, – таратайка, – і зі скреготом перевключив передачу: виїжджали на шосе, таксист поспішав.
Інженер постарався пропустити репліку мимо вух, став розказувати Еріку принцип роботи лічильника.
– Усе це дурниці, – знову втрутився водій. – Тут принцип: немає «троячки» – не лізь у столичне таксі!
То вже було вкрай непедагогічно, але Никодимов промовчав, щоб машина раптом не «зіпсувалася», і припинив лекцію. Ерік же витягнув бінокля і поставив на лічильника.
– Ого, які цифри! – сказав він, – більші, ніж на металевому карбованцю. У лічильника треба вставляти збільшувальне скло.
Никодимов подумки подякував синові за маленький реванш.
Розпогодилося зовсім. Трибуни на аеродромі швидко заповнилися, зацвіли розмаїттям літнього одягу. Було багато прапорів і квітів. І парад почався вчасно. Над аеродромом повис рівномірний гул реактичної авіації.
Місця в Никодимових були не з кращих, проте вони все добре бачили. Ерік не відривав бінокля від очей. Інженер розказував синові про кожний літак – він перед цим спеціально проглядав журнали.
– Добре, потім розкажеш, – попросив Ерік.
А в повітрі робилося щось незвичайне. Фарбовані в червоне винищувачі на шаленій швидкості виконували

читати