Завантажити

Який чудовий сонячний годинник, думав хлопчик. Увечері завжди знаєш, коли гнати додому корів і гусей. Перейшла тінь рівчак, значить є шість – гуси можна гнати. Вилізла тінь на другий схил – сонце сіло, пора гнати корів, дев’ять годин. Сьогодні гусей вже погнали. Тепер тінь швидко подереться вгору. І йому стало недобре.
Подумав про інше. Ось тут у рівчаку він давно колись надибав небаченого звіра. Помітив, як щось велике і золоте заплескалось у баюрі. Аж відскочив із переляку. А тоді придивився і пізнав рибу, вона не могла вилізти з грязюки; лежала, як велика долоня, і ляпала хвостом. Правду кажучи, він боявся брати її: малий був, не знав, що карасі не кусаються. А тоді підбіг Микола, забачив диво, швидко знайшов палицю, луснув пару разів карася, витяг його за хвіст, та так і помчав додому, несучи рибину на витягнутій руці. І йому тоді хотілося крикнути: це мій карась, я знайшов, віддай, але здавалося, що Микола, не обертаючись, скаже: а чого ж ти його не витягнув? – і хлопчик біг позаду та радісно повискував: от здобич, от здобич! Потім завернув до свого двору і плакав у садку. Ще днів зо три Микола хвалився, який добрий був карась, і щоразу йому ставало прикро.
А ось тут, у цьому ж рівчаку, Вітька знайшов іржаву гвинтівку. Приніс у село, зібралася велика купа дорослих хлопців. Смикали затвор, тисли на гачок, цілячи в товсту гілку верби. І він далеко відійшов від хлопців, раз по раз повторюючи вголос, що мала сестричка може перелякатися пострілу. І хоч на нього ніхто не звернув уваги, він повторював це голосніше і голосніше, хотілося до кожного підійти і запевнити, що він боїться тільки за сестру, щоб не подумали чого про нього.
– Який я поганий, – раптом ясно і безпощадно подумав хлопчик про себе. – Я боягуз і тільки й можу про це думати. Зараз я боюсь повертатися без насоса. Дядько ж ні битиме, ні лаятиме. Я просто боюсь признатися. Безсовісний… завжди боюся сорому.
Пелена заслала очі, і хлопчик, щоб не пустити сліз, втупився в переднє колесо. Роса змила пилюку, воно почорніло, стало ніби нове, на нього було приємно і не боляче дивитись, воно шурхотіло по траві, ніби намотувало на себе безкінечну нитку. І поступово хлопчик уже розрізнив жовті вигорілі плями на траві будяки, коров’ячі кізяки – і тільки не наважувався підняти очі до неба; він знав, що воно голубе, як пелена сліз. Він прислухався до одноманітного шерхотіння колеса і зрозумів, що після цього життя треба починати спочатку. Тут, де все йому знайоме і щось йому нагадує, уже нічого з нього не вийде. Над ним весь час висітиме страх, що люди розпізнають, який він. Треба тікати з дому.
Тепер він поглянув навколо. Тінь уже перейшла рівчак і дерлася вгору схилом балки. І осоння за нею жовтувате, як світло лампочки при слабкій напрузі. І небо прохолонуло, опустилося нижче, – прозора плівка молодого льоду, і по ньому плавно ковзає погляд.
Він тікає до Америки. У мішок хліб, сало (правда, він не любить сала), огірки, помідори, сіль, ніж. Поїздом до Одеси. Зайцем. Там сховається на якомусь пароплаві. Він малий, не помітять. За тиждень буде в Америці. Познайомиться з бідними – їх там дуже багато. Негр Джім, двометрового росту силач, буде його другом і ад’ютантом. Вони організують революційний гурток, поширюватимуть листівки, а потім повстануть. Барикади на вулицях Нью-Йорка. Штурм Білого дому. Скинуто купку капіталістів. До влади приходять бідні. Громадянська війна. Бої. П’ятнадцятилітній (пройшло вже чотири роки) червоний генерал. Шрам на обличчі від шаблі. На перев’язці рука. Сиві скроні. Йому можна дати більше двадцяти літ. Остання, вирішальна кавалерійська атака. Сили тануть. Тоді з’являється інтернаціональна бригада Чорного Генерала Джіма. Червоний прапор на найвищому хмарочосі. Відбуваються революції в інших капіталістичних країнах. Мир і щастя в усьому світі. Гримлять марші, його проводжають додому. Чорний Генерал Джім, двометровий силач, нині глава уряду Америки, не може стримати сліз і не соромиться плакати перед стотисячним натовпом у порту. Пароплав відходить. Гримить салют. Попереду океан. Свіжий вітер б’є в обличчя. Він дивиться, як розтає вдалині берег Америки. Сувора складка залягла між брів. Заболіли рани, і він тихенько поклав долоню на плече своєї бойової подруги Аннет.
– Як ти думаєш, скоро відбудеться революція в Америці? – порушив мовчанку хлопчик.
– А хто його знає, – радо відгукнувся Вітька.
– А чому ж наші не допоможуть?
– Бо атомна війна буде.
– Просто їм треба організатора. Послали б наші пару чоловік…
– А їх піймають, узнають звідки, і знову атомна війна.
– А як хтось сам із наших утече, що наші й не знатимуть, і заварить там кашу?
– Ще гірше. Треба і від своїх ховатися, і від чужих. І як він утече?
– На пароплаві.
– Там перевіряють. Охорона.
– Коли б маленький на зріст, то знайшов би щілинку таку, що ніхто й не здогадався б. Наші ж жандармів дурили.
– Наша міліція піймає і посадить, – проводив своєї Вітька.
– Малих не саджають, – прохопилось у

читати