Завантажити

захотілось плакати.
– Ми тільки прийшли, – сказав, підійшовши, другий.
Хлопчик ще раз легко струснув малюка.
– Узнаю що, то як піймаю…
Треба було ще в когось попитати. Вони знали всіх, хто тут був. Міркували, де можна знайти хлопців.
Можливо, грають на Долині у футбол. І вони покотили туди. І не знайшли нікого.
– Тут Костюк живе, – сказав Вітька. – Заїдьмо.
У дворі Костюка гупав м’яч. Відчинили хвіртку і побачили, що Костюк знову натяг білу майку з літерою «Д», білі труси з червоним кантом, гетри й кеди. З молодшим братом Костюк ганяв по двору благенького м’яча. На воротях стояла ще молодша сестричка.
– Тринадцять… Чотирнадцять… – рахував Костюк, посилаючи м’яча крізь розчепірені пальці дівчатки, між ноги і з боків. – П’ятнадцять… Все. П’ятнадцять – нуль. Обмін воротами.
Костюк грав у футбол, а рахунок вів по-волейбольному.
«Семикласник, а з малими грається» – подумав хлопчик і позаздрив Костюку.
– О, будемо грати на одні ворота, – сказав Костюк, – я з братом, а ви вдвох.
– Ні, нам ніколи. Ось він насос загубив, – сказав Вітька.
– Не бачив. Коли? Де?
Хлопчик здвигнув плечима.
– Може, випав.
– Зараз перевіримо. – Костюк пішов у сарай і виніс насос. – Показуй ровера.
Костюк приміряв насоса до «студебеккера». Зажими тримали міцно. Костюк постукав по закріпленому насосу кедом. Тримало добре. Костюк підняв за багажник велосипед і кілька разів гупнув із силою колесом по землі. Насос не вискакував.
– Насоси стандарті, – сказав Костюк, – тобто, усі однакові. Зажими капітальні. Тримають. Не міг вискочити. Може, ти його не брав?
– Брав, – хлопчик стенув плечима.
– Тоді не знаю. Насоси стандартні. – Костюк кілька разів присів і зробив масаж колін.
– А як зняли? – сказав Вітька.
– Хто зняв? – здивувався Костюк. – Ми ж свої хлопці, і знаємо один одного.
– Ну, може, хто пожартував, щоб полякати. І забув віддати, – хлопчик знав, що погляд у нього благальний, тому дивився крізь прочинену хвіртку у двір, де малий Костюк обводив сестру.
– Свої хлопці, – повторив Костюк упевнено.
– Так я не думаю, що… – хлопчик примовк. – А твій брат також добре гратиме! – докінчив він.
– Ну, бувайте. – Костюк рвучко потиснув їм руки. У мене тренування.
Вони ще багатьох бачили. Ще не раз хлопці виносили свої насоси, чи міцно вони тримаються в зажимах, гупали об землю заднім колесом, чи не вилетить насос; клали велосипед на траву і наступали ногами на насос, прикріплений до рами, і хвалили дебелі зажими; насос не міг вилетіти, і хлопці говорили, що, може, його й не було, може, хлопчик його зняв та й забувся; украсти ж ніхто не міг, бо всі свої хлопці; то в Терни тільки поїдь – там і колеса познімають, а ковпачки, ключі, дзвінки, насоси й поготів.
Додому верталися малим ходом. Хлопчик припускав: насос важкий, коли випав, міг заритися в пилюку. Тому аж до крайніх хат свого села вони вимальовували на дорозі вісімки, сподіваючись наїхати на нього. І хлопчик відчував, які напружені в нього руки і ноги, як у них поколює, мов у роті після лимонаду, при найменшому струсові. Було вже далеко за полудень.
Сонце наполовину заховалося за верховіттям осокорів, і бліда тінь лягала на моріжок перед Вітчиною хатою. Хлопчик помітив, що сонце вже почало набухати, розширюватись, і згодом воно зачервоніє надвечір’ям. І листя осокорів плавиться в його тілі. Вітька не злазив із велосипеда, сидів на сідлі, зіпершися ногою на призьбу і погойдувався вперед-назад.
– Скільки кілометрів повинні проїжджати спортсмени-велосипедисти за день? – запитав хлопчик.
– Кілометрів п’ятдесят, напевне…
– А що ж ми проїхали? – і, оскільки Вітька барився з відповіддю, став голосно підраховувати. – Два рази в Гринівку туди й назад – дванадцять, ну, й ще кілометрів три на откатку, заїзди. Усього п’ятнадцять кілометрів! За скільки спортсмени проїжджають п’ятнадцять кілометрів?
– За тридцять…
– Менше-менше, я чув по радіо, тільки забув.
Так, десь за двадцять… А ми їздили… чистих годин три. Не дотягнули до спортсменів ні в часі, ні в кілометрах!
– Хіба ж вони на таких лайбах їздять…
– А я все одно не втомився. А ти?
Вітька нарешті перестав погойдуватися, відірвав очі від споглядання городу й знизав плечима: так, мовляв, він також не втомився.
– Добре було б набрати хоча б половину кілометражу спортсменів.
Вітька мовчки відштовхнувся ногою від призьби, зробив півколо на моріжку і, не оглядаючись, поїхав вулицею. Тоді хлопчик також поспішно скочив на велосипед, розвертаючись, побачив, що верховіття осокорів уже пронизало сонце наскрізь і вийшло в другого боку. Це вперше в житті він так незвично подумав і йому стало затишніше на мить. Догнав Вітьку, знову їхали вони колесо в колесо, по краєчку тіні, близько один від одного, дуже близько, але хлопчикові не хотілося виїжджати на сонце – тінь наче об’єднувала їх. Вони мовчки проїхали вигін, не змовляючись, звернули в балку і поїхали тіньовим боком, над рівчаком, що ділив балку надвоє.

читати