Завантажити

Підліток знав, що нічого більше не дочекається, і думав, як він багато разів переосмислюватиме цю історію, коли нічого робити і всі мовчать.
Те ще попереду, зараз кінець жовтня.
Тепер їх щоранку виганяють із конюшні. Підросла озимина, можна економити корми. Коні розбрідалися полем і невдовзі покривалися мільйонами крапельок туману. Це добре, що мрячить, бо коли сонце, то світ раптом зазолотиться, і хочеться бігти, не знаючи, куди.
Старі тримаються купи, але тільки тому, що вони – старі. Впинаються в зелений килим озимини одразу за конюшнею.
У Підлітка мало ровесників, а ще менше молодших за нього. Кудлаті лошата похвицалися трохи і розбіглися полем; шукали місць зеленіших, довго не затримувались, певно, думали: є й багатші латки ще.
І Підліток знав, що так вони проблукають до обіду, а потім підуть на колгоспний двір. Там зберуться дітлахи з хлібом, яблуками, цукерками. Кудлаї за те підставлятимуть їм гладенькі спини.
Ровесники вже вмовкли, як і старі коні. Ніхто їх не ганяв табуном купати, не впрягав у весільні вози; разом не працювали, тільки жували разом. Кожен сам по собі простує до дороги, зрідка нагинаючись, щоб ущипнуть озимини. Тільки Ворона не нагинається, вона відверто поспішає до дороги.
Дорогою мчали машини. Здалеку, бо водії поспішали, щоб зробити більше ходок. Машини возили буряки на завод: підремонтовану влітку шосейку розбили, і буряки сипалися й сипалися із переповнених кузовів, а коні підбирали їх.
Тільки рейсовий автобус із райцентру, напханий по зав’язку людьми, не поспішав, акуратно об’їжджав вибоїни, дозволяв себе обганяти, пропускав зустрічний транспорт. Підліток тому й звернув на нього увагу, що автобус не поспішав, не ревів надсадно і різко не сигналив.
Підліток покинув гризти буряк і підвів голову, побачив у шибках ніби сплющені обличчя, – вільно наблизився, обличчя у вікнах прорізалися чіткіше. Підліток запримітив, що то все молоді люди; тому вони й дивляться на нього, а, може, від нудьги й тісняви, може, їм просто більше нікуди дивитися, а, може, коня не бачили. Як автобус був за три кроки, хтось кинув Підліткові яблуко; тому комусь незручно було кидати, і яблуко раптом заслонило коневі весь світ, упало на око, попливли жовті й червоні кола. І Підліток побіг уздовж дороги більше з несподіванки й переляку, ніж із бажання відомстити – бо ж навмисне в око ніколи не попадеш. Він це поступово зрозумів, але продовжував бігти, з автобуса йому заклично засміялися і засвистіли. Поволі світ повертався до нього, кола стали тепер тільки жовтими, вони вже не йшли з центра кола; став потроху бачити автобус, який видався йому власною тінню, і Підліток боявся її загубити.
Невраженим оком він бачив, як, ніби перерізуючи йому шлях, котилися яблука. Щоб не наступити на них, кінь мимоволі почав робити більші стрибки. Кола в оці пішли ще повільніше, автобус набирав нормальних обертів. Підліток ясно тепер чув один крик із багатьох горлянок і побіг ще швидше: щоб крик пропав, щоб не втекла його власна тінь.
Потроху він опановував себе. Відчув кожен м’яз тіла. М’язи розігрівалися, тепло розпливалося під шкірою. Повітря холодком лоскотало легені, а коли він випускав його, приходило відчуття невагомості.
Підліток став помічати, що йому незручно бігти під насипом, часто траплялися купи землі, а той щебеню чи каменю. Він одним махом вискочив на дорогу, копита м’яко торкнулися бровки.
Тінь надала ходу. Підліток розрізняв підстьобуючі крики, шум двигуна. Але те вже пішло поза свідомістю. Кола пропали. Голуба лінія чітко виділялася на тілі автобуса.
Кінь дещо відставав.
З-під коліс полетіли дрібні камінці, вкололи, як нагай, спочатку в груди, а потім, коли Підліток збільшив швидкість, наче стремена вп’ялися в бік. Він зрівнявся з голубою лінією, і око так було близько від голубої лінії, що вона заслонила собою все, і Підліток біг тепер ніби по небу.
Він так і не зрозумів, що сталося. Так йому хотілося вирватися аж за край неба, він уже й відштовхнувся рішуче, і подумав, що яблуко хруснуло під копитом, – а то тільки камінь посунувся по грязюці, – і дихнуло на нього вічністю – ще до удару об автобус. І дівчинка, ридаючи, питала: ну, куди ж ти біг, дурненький?
А він уже закрив очі і побіг, побіг по краю неба, минув ще двох дітей, і діти здивовано переглянулися між собою.

У полоні

Ганс уже чув про контратаки росіян. Як вони встають на повний зріст, тверезі й несамовиті у своїй ненависті. Що вони багато не кричать і не лементують, то ті, хто зустрічався з червоними в рукопашних і залишилися живими, твердо запам’ятали тільки одне слово «ура».
Правду кажучи, Ганс і не сподівався сьогодні побачити контратаку: червоних було мало, вони намагалися вирватися з оточення, а його батальйон переслідував їх. По дорозі Ганс наказав запалити сільце і перестріляти жителів, аби показати впертій жменьці, що справи – кепські, пора здаватися.
Де там їм було думати про контратаку, як їх от притисли до річки, а боєзапасів – видно по всьому – не густо.

читати