Завантажити

прокинувся.

Скринька звуків

Лісника прозвали Піратом. Люди ніби забули його справжнє ім’я, бо воно було їм ні до чого; лісник оберігав заповідник.
Прозорими літніми ранками він любив ходити в росяних травах і квітах і тоді ставав схожим на Лісовика.
Сьогодні сонце підіймалося з-за сіруватих хмар і розжарювалося довго. У повітрі висіла невидима волога, а Пірат уже знав, що скоро поллє дощ; а потім буде гроза. Ліс уже готувався до неї. Сонечка сиділи під лопухами, мурахи товклися біля своїх хат і не вилазили високо на дерева; тому, що небагато птахів співало, здавалося, що вони перегукуються на великій відстані.
Він ішов звичним шляхом: від озера по прямій до кінця лісу. Ось вийде до поля, зверне ліворуч або направо і обігне свої володіння, раз по раз заходячи в гущавину.
Ще добре бачив, як на свої роки, хоча друковані тексти давалися тепер важче. У траві тепліли чиїсь сліди, і, коли б була роса, Пірат би одразу визначив, хто тут пройшов, а так позначив лише ледь прим’яті стеблини. Пес не брав сліду і йшов ззаду. Старий ще нічого не говорив. Собака вже міг сказати, що тут пройшла людина. За звичкою Пірат пішов по сліду, і тоді пес обігнав його.
Був то слід дитячий: Пірат побачив відбиток маленького черевика на мурашнику. Йому не подобалося, коли хтось руйнував чужі гнізда. Дівчинка чи хлопчик, подумав Пірат.
На своїй улюбленій галяві він знайшов дівчинку. Дівчинка була ще зовсім маленька, і він боявся її налякати. Мала рвала полуниці, а кошик стояв на березовому пеньку. Вона інколи зривала хорошу квітку і клала її біла кошика. Дівчинка давно вже була тут: квіток назбирався великий букет, а кошик був наповнений доверху червоними ягодами. Вона йому сподобалася, бо прокинулася рано. Ще вона йому подобалася тому, що і квіти, і полуниці збирала дбайливо і не жадібно. Він уже хотів піти геть, але собака причалапав до дівчинки і всівся навпроти. Тепер Пірат подумав, аби пес не налякав її ще більше і вийшов із-за кущів.
Дівча дивилося на нього не злякано, а, скоріше, зачудовано.
– Здрастуй, – привітався Пірат.
– Здрастуйте, – одказало дівча і стало вичікувати, що буде далі.
– Ти з якого села? – запитав Пірат, бо не знав дітлахів із навколишніх сіл.
– Я не з села. Я з залізничної будки.
Залізнична будка далеко звідси, кілометрів за десять. Пірат дивувався, коли ж вона вийшла з дому, аби дістатися сюди.
– Я прокинулася разом із мамою. У мене хвора сестричка, і їй захотілося полуниць. – Вона боязко глянула на червоноповерховий кошик.
– Не бійся, – сказав Пірат, – але полуницю краще брати не яскраво-червону, а найтемнішу. Вона солодша. Якщо в сестрички болить горло, то треба зварити варення і давати з гарячим молоком.
– Ні, в неї не горло болить. Бо горло проходить швидко, а Галочка хворіє два роки і ходить на милицях.
– То треба звозити в Київ чи Москву.
– Ми возили, але зараз лікарі такі пішли…
– Не допомагає?
– Не знаю. Вони лише виписують якісь ліки, кажуть, хай п’є, чекайте.
– Вона маленька в тебе?
– Ні, старша.
Пірат уже не знав, про що розмовляти, а йти далі не хотілося. Він подивився на небо і сказав:
– Ти вже не встигнеш дійти додому, тебе дощ покропить.
– Так то ж не страшна хмара. І тепло.
– Дощ піде скоро. Спочатку сонний, а потім сонце вийде, припарить, і після обіду буде гроза. Ти боїшся грому?
– Не знаю. Повз нашу хату їздять поїзди, і ми звикли до гуркоту.
– Усе одно тобі, мабуть, доведеться зачекати в мене. Дорога далека… А перед вечором я відведу тебе додому. Аби мама не турбувалася.
– Вона не турбуватиметься. Я часто ходжу в село в магазин і повертаюся пізно.
Поки вони вдвох дозбирували полуниці, хмари заслали небо.
– Пора, – сказав Пірат, – дійдемо до мене, і поллє дощ. В обхід я не піду сьогодні і нічого не робитиму в лісі.
Вони перечекали грозу, і коли гроза відвалила на захід, вирушили до залізничної будки. Кошик із полуницями ніс Пірат, а в подарований лісником дівчинка поклала зайця з переламаною лапою. У лісі Пірат не дозволив їй зняти черевики, щоб не вколола ногу, а як вийшли на польову стежку, дівчинка заляпала босими ноженятами.
– А зайчикова мати де? Вона не плакатиме за ним?
– Ні. Заячі родини довго не тримаються купи.
У дорозі Пірат мовчав, він відповідав тільки на запитання. Хмари висіли в них за спиною. Сьогодні дощу вже не передбачається, але він піде вночі, буде йти завтра.
– Вам не страшно жити одному?
– Чого ж, мене в лісі всі знають.
– І вовки?
– Вовки рідко забрідають сюди. Їх вибили, бо вовки не приручаються і такі горді, що не підступишся.
– Це добре чи зле?
– Добре, що вони такі, але зле для вовків. Без вовків теж не можна.
– Чому не можна?
– Не знаю, як тобі пояснити… Але це так.
Коли вони підійшли до залізниці, в поїзді, що мчав у безвість, вже горіло світло. Мати дівчаток поралася. Їхня самітня хатка, обшита давно не фарбованими дошками тулилася майже до рейок. Дівча одразу побігло до сестри, а

читати