Завантажити

загрожувало по п’ять крб штрафу і «возик» на роботу, що за тодішніх часів обіцяло немалі неприємності. Вийшовши з відділення, ми тут же взялися за телефони – шукати рятівні кінці. Скоро отримали інструкцію: з’явитися усім до 8-ї ранку туди ж, прийде людина – і все владнає. Головне – не потрапити в добовий звіт…
Людина з’явилася – і не одна. У звіт ми не потрапили. А потрапили в непримітну їдальню, яка в той день чомусь працювала без перерви, а пізно ввечері нас зуміла вигнати звідти тільки прибиральниця. По-моєму, перед нами пройшов увесь особовий склад не одного райвідділення.
Ніжно дихаючи свіжим морозним повітрям, навчений житейським досвідом, Віктор Григорович прорік:
– Хлоп’ята, не шкодуймо пропитих зарплат. Головне – жодних змін. По місцях стояти! Але з якоря не зніматься.

Сповідь гусара

Полковник М-ко носить вуса і бакенбарди, як у давніх царських генералів на старовинних портретах. Малознайомих він запевняє, що завів таке мало не з курсантських часів, але наближені знали, що подібне дозволяється чинам уже солідним, оригінальним, однак спокійним.
Полковник ніколи не був одружений, не був він і крутим ловеласом, але його відзначала неймовірна галантність стосовно жінок усіх поколінь за будь-яких обставин і в будь-якому місці, нехай то розкішний ресторан чи набитий тролейбус. Галантність ця була не підкресленою, не нав’язливою, наче вродженою.
– Вродженою?! – гірко посміхнувся полковник, коли я заїкнувся про це. – Якби ж то... Я ріс у звичайній селянській родині, був пень пнем, як і мої ровесники, ну, хіба що більше читав, непогано вчився. А на селі в нас, раніше, звичайно, років із чотирнадцяти починали і парубкувати, й дівувати. Ідемо зі школи з другої зміни, місяць, зорі, кров грає. І давай дівчат ганяти, які, до того ж, не надто й відбиваються. Ту притиснеш, іншій руку за пазуху засунеш, лапнеш і всяке таке, одне слово, весело всім, інстинкти пробуджуються. Але була одна, Рая... Раєчка – її ніхто не чіпав. Вона була дочкою військового, капітана, котрий потрапив під перше хрущовське скорочення збройних сил і перебивався поки в дальніх родичів у нашому селі. Ходила, природно, з нами до школи. Так ось. Її ніхто не чіпав. Головиних дівок лапали, а її ні. Вона була не ТАКА. Міцненька, красива, великоока, гарно вдягнена, розумниця, – не в цьому справа. Просто не така, і все. І в мене наче дідько вселився. Наче і я «нетаковність» свою відчуваю. Якось ідемо осіннім вечором гуртом на свій дальній куток, у звичні ігри граємо... А Рая йде, ніби нічого довкола і не відбувається. Я сказав собі: «пан або пропав, підійду і... і хоч доторкнуся». Сором геть, усю мужність у кулак – підійшов і якось зовсім уже по-дурному поклав їй долоню на груди. Вона не скрикнула, не смикнулася, не вдарила мене; навіть на крок не відступила; моя рука сама безсило впала. Просто вона подивилася на мене своїми красивими великими очима і спокійно сказала: «Володю, ти ж не такий. Чому ти сам себе принижуєш?» Якби твердь земна під негідниками розверзалася, я опинився б у центрі планети. З того вечора, з тої хвилини я почав робитися іншою людиною. Вір не вір – твоя справа. А Рая скоро поїхала. І люблю я її досі. Тобто, не власне вже Раю, а... – полковник поворушив у повітрі товстим пальцем, – розумієш, що.

І вся історія…

Петровича в селі знають усі – від малого до старійшин. У приїжджі, котрі трапляються на рідних теренах, запам’ятовують його. Бо як забути: іде навстріч непоказний худенький чоловічок у вічносезонному плащику, у шапці з дермантиновим верхом, із борідкою, як у Ксав’єра Солани і – і знімає ту шапку, хрестить вас, не зважаючи на вік, стать, національність, расу, релігійну, партійну і класову приналежність, щиро зичячи найбільших благ і ще більшого здоров’я. Коли забажаєте поговорити з ним, залюбки вступить у бесіду, виявляючи при тому неабияку розважливість у ділах житейських. А ні, то відійде скромненько, анітрохи не образившись.
Так і випливають у пам’яті персонажі з творів незабутніх Григора Михайловича Тютюнника, Євгена Пилиповича Гуцала, Шукшина Василя Макаровича, яких, – персонажів, звичайно, – охрестили колись ні сіло ні впало «диваками». Ну, коли люди, що бажають іншим добра, і роблять, і несуть у собі добро, не брешуть, не крадуть, горбатяться в тяжкій праці від народження до скону «диваки», тоді – хто ми з вами?
І ще випало Петровичу воювати на Другій світовій. І є у військовій термінології, і в психології та й узагалі по життю такі поняття, як витримка, «сталеві нерви», «холодний розрахунок» і т.д. Певно ж, вони, ті поняття, мають під собою наукове підгрунтя, але стосовно нашого героя сказав би інакше: душевна, духовна рівновага. Адже був чоловік винищувачем танків, себто командиром обслуги протитанкової гармати, себто навідником, а що це таке, я знаю тільки з кіно та літератури, краще спитайте у жменьки учасників бойових дій; запитайте в них, що це таке, коли ти на прямій наводці (відстань від семисот метрів при швидкості п’ятдесят кілометрів), – і на тебе пруть десятки

читати