Завантажити

ворожих панцерників, прикриті кращою в світі піхотою.
…Отож Петрович спершу роздивлявся, що, до чого і куди, творив коротку молитву («Господи, поможи! Дай, Боже, здоров’я!»), а тоді прикипав до чорної гуми прицілу і нарешті вимовляв найкрутіше: «Ну, тітко, держи ноги кріпко!..» – бо ж ні мату, ні просто лайки від нього ніхто ніколи не чув.
Як ніхто й ніколи не бачив, щоб він випив більше, ніж сто грамів. Викурив цигарку. Чи був членом якоїсь секти. Чи виступав на якихось зборах. А німецькі танки, підбиті ним, горіли! На початку 45-го, коли Червона армія захопила Сандомирський плацдарм, противник здійснив жорстокий контрнаступ, аби збити нас зі стратегічних позицій. Петрович чотирма снарядами (більше чомусь не було) підбив чотири панцерники і зірвав атаку на своїй позиції.
Кажуть, командувач Третім Українським фронтом маршал Конєв цілував Петровича «при полном стечении народа» і до Героя представив. Та яка же шануюча себе особа пропустить документи на високу відзнаку віруючого у Вищий Смисл чоловіка?! Могли б і на це закрити очі, та ж Петрович не дозволяв своїй обслузі розстрілювати німців, що вискакували з палаючих машин; мовляв, вони своє «получили» і тепер «образумляться», та ще й хрестив їх, тліючих, услід.
За час боїв обслуга не втратила жодної людини. Синці, мозолі, подряпини не в рахунок. Така ось реальна містика.
Звичайно, відзнаки були. Коли Петрович приходить 9-го Травня до обеліска загиблим побратимам, раз на рік виголений, в отій гімнастерочці своїй чи й не зразка 1893 року, як гвинтівка Мосіна, то всі ордени його й медалі не вміщуються на впалих грудях, а, враховуючи ще й усякі причандалля ювілейні, узагалі дзвенять мало не на спині.
Як зрозуміло зі сказаного вище, ніхто про нього ніколи не писав, а сам же він не може про війну говорити. І не говорить. Ніколи.
Даруйте за неліричний, а, скоріше, трагедійний відступ. Коли в 1941-му році нас роздовбали німці спочатку на прикордонні, потім ми здали Київ, а потім узагалі Південно-Західний фронт розвалився, мільйони бійців опинилася не в тому місці і не в той час. Статистика мовчить, скільки головами наклали, скільки згинуло в полонах, скільки до хат прибилося. Пам’ятаймо одне: крайній – завжди солдат. При поразці. За перемоги перший – Маршал.
Хвилі накочуються та й відкочуються. Природа. Історія. Погнали німця нах хауз, додому, себто, в лігво. Щоб добити.
І мільйони дядьків, парубків, підлітків (хто там метрики дивився) зі звільнених територій польові військкомати під гребінку, під мітлу, під «Котовського» підгребли і кинули на передову. У куфайках, без зброї («брать пилы, топоры…»), більшістю ненавчених – у пекло. (Див. хоча б роман Д. Міщенка «Батальйон необмундированих»).
У пахана (Сталіна) була паталогічна ненависть до українців, яка закономірно передалася на «десяцьких», відтак – на «шісток».
А пекло – то холодний осінній Дніпро. І від Києва до пониззя: «суки… пока мы воевали… вы с немцами самогон жрали… сало… около баб… давай вперед, предатели…». Геніальні наші «десяцькі» – маршали втопили на форсуванні Дніпра сотні тисяч беззбройних, ненавчених людей, котрі й плавзасобів не мали: куль соломи в домотканій сорочці, дошка, поліно, – вперед.
Якщо хто не вірить, що це був черговий вал геноциду проти українського народу, хай плюне мені межи очі, я йому заліплю туди ж каменюкою, бодай зі фактів зітканою.
Петрович жив на Правобережжі. Село звільнили, брали сусіднє, під кулемети «окопавшимся». Наступного дня жінки, матері пішли підбирати своїх рідних, щоб удома поховати.
Я це так перескоком-перестрибом до того: звідки ж знали воєнну одіссею Петровича. Так ясно ж. Забирали скопом, на одному напрямку, і в одній роті, батареї могли бути люди з одного села. Хто вижив, той і розповів про долю земляків.
Дідько з нею, з війною. Нам там ні кінця, ні краю не дочекатися: «Гремит, полыхает округа»…
А Петрович таки дожив до наших сонцесяйних днів. Десь старшенький канув безвісти в Афгані, а другому захотілося захищати інтереси великої і неділимої на Кавказі…, а до жінки не приїхала «швидка», бо до того, кому «за шістдесят» немає рації їздить.
То й припхалися – невдовзі після усвідомлення самотності, повної і безповоротної – молоді, красиві, виховані хлопчики з м. Києва.
Авжеж, чого б то не їхать? Сорок п’ять, ну, п’ятдесят хвилин їзди зі столиці автобусом, а на авто власному – півгодини.
Хлопчикам же треба «место» якраз таке: близьке і тихе. У Петровича садиба: старенька хатка, але з отих, що вічні, садочок, моріжочок, клапоть городу. І все то викохано, сказав би – вилизано до ладу. А господареві – під вісімдесят. Кому воно, як сказав би той?..
А нам, сказали хлопчики. І товпляться один поперед одного: що в першого очі байдужі й порожні, як то буває в найбільших начальників, а в другого оченята василькові (не плутати з волошковими), наче в законотворців найперших, а що третього, так холодні, з нетанучими крижинками в глибині зіниць, як ото прости, Господи, у колишніх начальників

читати