Завантажити

Пірат присів погомоніти з господаркою.
– Оце втрьох і живемо. Чоловік загинув у аварії. Та ще Галочка хворіє, – сказала жінка, бо далі не знала, що говорити. Вона ще, правда, розповіла, чим хворіє Галочка.
– Віддайте мені її до лісу на літо, – сказав раптом Пірат.
Галочку привезли до нього через три дні, коли в дощах випав просвіт. Вона захопила з собою зайча і небагато речей. Пірат зустрічав її на порозі.
– Здрастуй, Галочко.
– Здрастуйте, Порфирію Івановичу.
Більше він нічого не казав, а попрохав забрати назад привезені подушки.
– Ви живете в такій гущавині один? – допитувалася Галочка.
– Чому один? У мене ось собака, а в лісі – дерева, звірі, птахи.
– А хіба з деревами та звірами можна жити?
– Не знаю. Але мені подобається.
– Мабуть, і мені сподобається, – сказала, подумавши, дівчинка.
Мати поїхала, тільки на сирій траві залишилися глибокі сліди коліс із розчавленою травою. І знову полив тихий дощ.
– У вас таке красиве озеро.
– Атож. Зараз підемо ловити рибу.
– Під дощ?
– Ми плащі одягнемо. А на тому березі дерева підходять до води і утворюють шатро, що жодна крапля не проникає.
Дощ пішов великий, озеро рябіло.
– Тут риба завжди ловиться. Нікому тільки не говори, що є тут риба. Бо перехитрують мене, старого, наїдуть і виловлять.
– І вам не зостанеться?
– Я б обійшовся. Та не буде риби – не буде озера. Без води нема лісу. Риба господарює в озері, і воно живе.
Риба так ловилася добре, що незабаром вони набрали її вдосталь.
– Нам вистачить, – сказав Пірат. – Зараз я наріжу очерету і зроблю тобі більшого кошика. Коли ти вже будеш ходити, то великий кошик буде якраз по тобі.
Він накрив Галочку полою плаща, підняв її разом із плетеним кріслом і поніс під пахвою, тримаючи в другій руці кошик із рибою, вудки. Галочка тримала в руках в’язочку очерету.
Пірат швидко почистив рибу. Дівчинка хотіла йому допомогти, але він не дозволив. Літня пічка стояла під навісом. Там вони смажили окунів. Пірат сказав, що старим людям не слід багато їсти і майже не їв, а заходився плести кошика. Дівчинка обсмоктувала окунців і дивилася на його руки.
– Це правда, що ви Пірат?
– Ні, неправда.
– Я одразу подумала, що ви не пірат. Як заговорили, так і подумала.
– Ти спала коли-небудь на сіні? – запитав Пірат Галочку. – Я ж знаю, що ні. Ми наб’ємо сіном наволочку, і тобі буде дуже добре. Спатимеш, і тобі будуть сниться копиці сіна, а в копицях балуються діти…
– Тут так тихо у вас, – сказала Галочка. – Мені набрид грюкіт коліс.
– У мене тут інший шум і інші звуки, – сказав задумливо Пірат. – Якого кольору під тобою крісло?
– Жовто-зеленого.
– Що він тобі говорить?
– Нічого.
– Колір – це звук, Галочко. Дивися на жовто-зелений… Знаєш, що звучить? Це вітер, тихенький вітер грається в лозі, торкає осоку.
– А дерева шумлять – це зелений звук? – спитала Галочка.
– Правильно, це зелений звук. Шум… Ти молодчина, і скоро навчишся давати звукам кольори. А коли є звуки і кольори, можна уявляти картини.
– Як гарно. Я не думала, що звук має колір.
– У мене є скринька звуків, – сказав Пірат. – У ту скриньку складені сірникові коробки, а в них – звуки. Щодня я тобі даватиму одну коробочку, а ввечері ти мені розповідатимеш, що ти чула і що бачила. Тобі не сумно буде, коли я працюватиму в лісі. Це крісло зручне тобі? Читатимеш і дивитимешся в коробки.
– Я слухала ліс, – сказала вона йому наступного вечора. – У коробочці я знайшла осикового листка. Я приклала його до вуха, і листок тріпотів у руці. Так добре шуміли осики… Вони далеко звідси? Я хочу побачити і взнати, чи так вони шумлять.
– Осики за озером. Не видно за деревами, – сказав на те Пірат. – Але ти скоро підеш і подивишся.
– Як же, Порфирію Івановичу?..
Пірат задумався.
– Я помилився і дав тобі не ту коробку. Тепер я розкладу їх у правильному порядку. Ти будеш дивитися і вгадувати по кольору, який звук. А далі – сама побачиш. Тільки їж добре, що даю…
Уранці Галочка знайшла на столі чергову коробочку. Червоним олівцем на ній було написано: «Не відкр.». Поснідавши, вона подибала на милицях до свого крісла, а коробку поклала на коліна. Їй починала подобатися така гра. І не сумувала, бо навіть небо в лісі щоранку було різної голубизни.
Галочка приклала коробочку до вуха. Хтось повзав усередині. Вона тихенько потрусила…
По квітах ходили бджоли. Перестрибували, а не перелітали з квітки на квітку. Бджоли вже замурзалися в жовтий пилок, але задоволено гули. Галочка йшла поміж бджіл і квітів, і, аж коли її вкусила одна, оглянулася й отямилася.
Вона вже відійшла кроків на десять від будинку, зовсім забувши про милиці. Укус не болів. Але вона раптом відчула, як болить усе тіло. Треба повертатися до хати. Вона присіла трішки відпочити і майже з головою потонула в квітах. Тепер бджоли літали над нею. Галочка приклала коробочку до вуха. Усередині дзвеніла бджола. Бджоли дзвеніли навколо. Вона посиділа послухала і

читати