Завантажити

повернулися мисливці. З відкритих джипів звисала шкіра левів. Мисливці веселилися і пили, а потім звернули увагу на нього. Очі мільйонерів засвітилися повагою: ще б пак, піймати папугу – не лева встрілити. Папуги тікають у глибину джунглів – жінкам подобається яскраве пір’я.
Тому з ним пішов найдосвідченіший бушмен, заздрість усіх мисливських собак світу. Він чув звіра і птаха на страшній відстані.
Було багато пригод, був двомісячний кінофільм без перерви, і був такий папуга, що бушмен тільки цмокав язиком, і бушмена важко було чим здивувати.
І пройшло вже багато часу, і знову був океан, і плавали у воді жовті шкірки апельсинів, але тепер хвилі ласкали другий борт.
І все йшло швидко, значно швидше, ніж на початку. І світ видавався прозорішим, і рідне місто світлішим, і літо – якраз, до речі, – буяло всіма кольорами, тільки вона вийшла заміж.
І жила тепер у високому будинку навпроти стадіону, щоранку виходила о пів на дев’яту на роботу, а ввечері о шостій поверталася.
Він став продавати морозиво навпроти високого будинку. Папуга не потребував клітки, сидів на ящику, припнутий тоненьким ланцюжком. Уранці папуга кричав «Доброго ранку! Як ся маєте?», а ввечері «На добраніч!» Удень розхвалював товар: «Ленінградське – 28 копійок, вершкове – 13, пломбір – 22. Купуйте, бо жарко, як в Африці, а я з Африки і добре спізнав, що то за штука – спрага».
Перед високим будинком завжди стояв натопв. Справи йшли добре. План перевиконувався в три рази, у п’ять разів, у сім разів. Скоро папуга і його власник одержали підвищення.

Чому саме 150$?

Мій добрий товариш, інженер-електронщик Женя, ніяк не міг сповзти зі смуги невезіння. Платня ще та, плюс інфляція, а молода красива дружина постійно нагадує:
– Який же ти глава сімейства? Йшов би цигарки продавати, як усі нормальні люди, прибиральником на ЧАЕС – два тижні там, два дома...
Та не міг Женя зробити ні так, ні по-іншому. Він вірив у розроблюваний ним проект надійної сигналізації і не хотів утрачати шанс. Якось пощастило: отримав аж 150 доларів.
– І тільки? – здивувалася дружина. – За скільки років? А наступні?..
– Може, через тиждень. Може, через рік. А може, й ніколи, – чесно признався Женя. – Як пощастить.
– А чи знаєш ти, що навіть у Бєлграді проститутка отримує за ніч 150 баксів? – сказала дружина і пішла назавжди.
При чому тут Бєлград, Женя не зрозумів, але скоро труди його винагородилися: винайшов, продав, запровадив, розбагатів. Себто, влаштував собі нормальне життя і гідно вкусив зароблених благ цивілізації. Якось на дружній вечірці трохи підпилий Женя раптом ні з того ні з сього сказав:
– А знаєте, братове, я ж бо ніколи не пробував любити жінку за гроші! Поняття не маю, як це можна!
– Простіше простого! – тут же втрутився Валерка, третій наш однокласник. – Тільки свисни!..
– Ні-і, – сказав Женя, – вуличних я не хочу, і готельних – теж... Мало що можна підхопити. Ось за кордоном такі будинки, там чисто, туди мільйонери ходять...
– Будинки?! – скрикнув Валерка. – Збирайся!
Валерка з дитинства небезпечний тим, що ідея ще не визріла, а він уже береться її реалізувати.
І вони пішли! У напівлегальний публічний будинок з усіма зручностями, вишколеною обслугою і повною конфіденційністю. Ціни – від 100 до 200 доларів. На спецпослуги тарифи окремі.
Природно? Женя вибрав за 150.
– Подивитеся фото? – запропонували йому.
– Ні-ні. Мені тільки цікаво, як це – за гроші, – пролепетав Женя.
– Нас це не стосується. Другий поверх, кімната вісім.
Як потім він розповідав, відчуття було дивне: наче за його гроші його ж... Але психологія вченого, випробувача, так би мовити, природи, вела вперед.
Він відчинив двері восьмої, зайшов у напівприсмерк. У глибині кімнати з крісла піднялося небесне створіння, підсвічене червоним, і, простягши руки, пішло назустріч. Це була його колишня дружина...

По місцях стояти…

Після зміни чергового генсека (прийшов Черненко), як зазвичай, на закритих партійних зборах зачитали закритого ж листа ЦК КПРС, зміст якого зводився до того, щоб ще більше згуртувати ряди і почати наводити порядок у країні. Прийнявши це як керівництво до дії, група товаришів вийшла з Інституту літератури, зайшла в гастроном, де взяла пару пляшок червоного сухого вина, перетнула дорогу й опинилася в тодішньому «Півнику», що біля стадіону «Динамо». Взяли для виду ще по сто портвейну – для плану нашим знайомим буфетницям, ну, і відкрили...
Усе йшло своїм робом. Народ приходив зі своїм, добавляв на місці; переважно знайомі обличчя; правда, метушилося кілька хлопчиків робочого вигляду...
«Свого» нам дали випити по ковтку. Хлопчики виявилися перевдягненими співробітниками міліції, і ми за десять хвилин опинилися у відповідному відділенні – «воронок»-то, виявляється, вже чекав.
– Міцно береться, – чи то зі схваленням, чи зі злістю сказав найстарший із нас Віктор Григорович, маючи на увазі дебютанта Черненка.
За «розпиття спиртних напоїв у «неположеному місці» нам

читати