Завантажити

Причини, мабуть, знає наше невсипуще турботливе начальство, слава Кучмі.
Особливо грішать цим непевним ділом натури творчі, не маючи жодних шансів на виплеск Богом даної художньої енергії. Звідси й дуже ранні інфаркти та інсульти.
Моєму приятелеві якоюсь мірою пощастило: крововилив стався в носа, а не в мозок, що в співвідношенні є як один до ста. Не одразу зрозумівши, що сталося, хлопець згаяв кілька днів, доки в напівпритомному стані «швидка» не доставила його в лікарню. За традицією залишили в коридорі. Лікар підійшов невдовзі:
— Гроші є?
— Нема… поки…
— То полежи, доки знайдеш.
Нормально. Ще не вечір. Буде й не таке. З нами. Приятель же мій пролежав до вечора, нікому не потрібний, то втрачаючи свідомість, то приходячи до тями. В одне з просвітлень попросив прибиральницю, аби зателефонувала друзям. Навряд, чи колеги Гіпократа помітили, що хворий невдовзі зник.
Пощастило і вдруге – цього разу натрапили на викопну істоту – порядну людину, тобто нормального доктора, який доклавши немало вміння і зусиль, привів приятеля до відносної норми.
І от перед випискою попивають вони чайок і ведуть неквапливу бесіду.
— Шановний, – каже лікар, – ви ніколи не замислювалися над тим, щоб добровільно піти з життя?
— Ну, – ухильно відповідає приятель, – психологи стверджують, що над цим хоч раз та задумується кожна людина…
— І я ж про це… Тільки от способи досягнення цього різні. Беремо найпростіші. Повіситись… Боляче, задуха, повні штани, бр-р. Вени різати – подумайте, що комусь те й прибирати доведеться. Як і після застрельства… І т.д.
Я, щоб не травмувати читача, опускаю лікарняний чорний гумор, хай читач сам здогадується, головне – суть, до чого розмова.
— Отож, шановний, – продовжує лікар, – коли надумаєте, гм, піти з життя, то для вас існує безболісний, інших не обяжуючий, і навіть приємний спосіб. Візьміть три-чотири пляшки горілки, випийте на ніч і спокійно лягайте спати. Будьте певні, нічого й не помітите.
Отака мила бесіда…
Приятель мій відтоді і каплі в рота не бере. І не тому, що злякався, а просто його вразила чи не вперше велика простота життя.
Не було б щастя…
Розповідає академік К.:
– Народився я в глухому закутті поліського села, до війни сяк-так закінчив початкову. Прийшли червоні, у 44-му, старших класів у селі нема. Та й мені вже шістнадцять, яка школа? Читати майже розучився… Дорога одна: колгосп, армія, женихання, колгосп.
Збирають бульбу, картоплю, себто. Ми з матір’ю і молодшими сестрами швидко впоралися. Тут мати й каже: піди на хутір до двоюрідної тітки Полі, просила помогти, не під силу їй одній. А тітка Поля тільки ледь старша за мене, хоч уже і вдовиця (війна), та собою пригожа, то ж десять кілометрів до її самотнього хутора мені за виграшку видалися.
Гарно працюємо! З жартами та смішками, ледве встигаю лантухи пірать до садиби. Ось тільки харч післявоєнний: кисляк та варена картопля, ну, ще квашені огірки і капуста. І на вечерю так само. Правда, тітка пляшку з дичок-грушок виставила. А тітка вже й постіль стеле – не перти ж мені проти ночі додому в таку даль…
Стрибнув я, молодий недосвідчений дурень, напружився і… і тут, і тут понесло мене, братці, рвонули кисляк із картоплею, здетоновані самогоном.
Як і скільки я тікав від сорому, де штани прав і сушив – не пам’ятаю. У голові тільки дзвенить: «На станцію, на станцію!» Аж на Донбасі опинився, не знаю і як. Ну, а там пішло-поїхало. Як бачите. Так що головне, хлопці, вчасно обіс…ся!
План понад усе
Це більше схоже на анекдот, але істинні одесити клянуться, що саме так воно і було.
У місті завжди були проблеми з іноземним матроським контингентом. Оскільки публічних будинків у місті не було, флотські користалися тим, що під руку трапиться, масово розкладаючи молодь жіночої статі і розхитуючи моральні основи. А за всіма не встежити, та й потрібну інформацію добувати треба.
Комусь на дуже високому партійному (чи якому там?) рівні прийшла в голову геніальна ідея – вогнище розпустити локалізувати, до того ж – із користю для держави. А саме: бордель відкрити – але тільки для іноземців. Щоб знали – Одеса не останній із портів світу! Ну, і підібрати перевірений контингент, санслужбу на висоту, і, безперечно, «жучки» куди треба.
Невеличке непорозуміння трапилося з призначенням директора. Керівник має бути членом партії. Але комуніст у такій організації… нонсенс.
Зупинилися на безпартійному більшовику (читай – стукачу) Цейтліну. Той намагався відмахнутися, але залізне «треба» воно й для безпартійних більшовиків «треба». Курирувати, наглядати, «вести» заклад і допомагати Цейтліну повинен був зав. відділом культури міськкому Т.С. Справа-бо на контролі чи й не на верхотурі Великого ЦК, – усе ж таки експеримент.
Цейтлін заявився за пару місяців до Т.С. і поклав на стіл заяву. Руки і щоки в нього тремтіли, очі загнано бігали.
— Та які ж там складнощі? – із серцем сказав С. – Не вас же…
— Н-ні… тобто і мене… Але я краще з молу в море… з каменем на

читати